Зараз усе трохи складніше, але ситуація ще не критична. Арніку обурювало, що Клізі не сприймає її як рівню — он скільки вони спілкувалися, а він не сказав жодного слова мовою, якою послуговуються укладачі угод. Спілкуючись із Чистом чи його товаришем Колосом, чи з будь-ким із укладачів угод, Арніка щоразу вставляла хоч слівце, а то і фразу — так було заведено в колі укладачів. А Клізі… Що ж, його зверхність огидна, як і він сам.
Спогад Арніки. Смерть Чиста
Того дня, коли не стало Чиста, на порозі їхнього будинку несподівано з’явився Клізі. Він став вимагати, щоб Чистову сережку віддали йому. Аж шкода було дивитися на те, що з ним коїлося, коли ділок побачив у вусі Арніки дві фіолетові сережки… Вона випередила його! Клізі не тямився з люті, кричав, буцімто доведе, що дівчина не має права на жодну з них… Коли Арніка почала погрожувати оприлюднити запис їхньої розмови з будинкового думотону, він наче злякався свого нападу й запропонував забути про те, що наговорив. Натомість пообіцяв віддати за Чистову сережку все, що вона забажає. Запевнив, що сам простежить за похороном її батька. Арніка відмовилася, і тоді Клізі осатанів і кинувся до домашнього думотона. На щастя, прийшли друзі Чиста й прогнали його. Яка ж цінна була для нього ота сережка, якщо він притяг свою товсту тушу в їхній дім і ризикнув відверто висловити свою думку? А може, Клізі знав про вимкнений домашній думотон і не сподівався, що вона його увімкнула? Не сприймав її всерйоз? Із ним непросто буде воювати…
Так, дівчина не знала ще багато чого, про що мала б знати, їй потрібно розпитати дядька Колоса. Чист хотів, щоб вони були компаньйонами. Мріяв зорганізувати роботу так, щоб вони втрьох із дядьком Колосом об’єдналися й вели одночасно відразу декілька справ. Може, тоді б і брати Мелини долучилися… По щоці Арніки скотилася сльоза, вона витерла її, а за якусь мить, знесилена, заснула.
Спала недовго. Прокинулася, стривожена тишею і схвильована сном. Ештон, який мав би чатувати, дрімав. Він теж бачив доволі неспокійний сон чи то спогад. Добре, що юнак заснув — так скоріше минеться шкода, завдана отрутою. Арніка вислизнула з кімнати, щоб перевірити, чи в будинку все гаразд. Вона непокоїлася через лунку тишу. У прамісті така тиша була б неможливою — його вулицями постійно сновигали люди, а силу-силенну різноманітних звуків, що наповнювали міський простір, годі було й передати: хоркання коней, ляскіт збруї, човгання, стукіт, хрускіт, вигуки, крики, сміх, плач, розмови — усе зливалося в гомінкий гул, що посилювався вдень і стихав уночі. А тут надто тихо, тому й тривожно…
Дорога
до Палацового міста
Ештон із важким серцем залишав місто, яке майже стало його рідною домівкою. Він не знав, чи повірили йому містини, чи вважатимуть брехуном і зрадником. Із випадково почутих оповідей пам’ятав, що на поодиноких мандрівників у дорозі не чекає нічого хорошого, тому поводився обережно. Хлопець пригадав розповіді купців про те, як вони уникають численних небезпек. Зараз ці знання ставали йому в пригоді.
Звісно, Ештон не віз дорогого краму, не мав великого обозу. Його коштовностями були лише життя і свобода. Але їх також слід охороняти. Подейкували, що іноді грабіжники не просто забирають усе цінне, а й змушують пограбованих ставати крадіями. Ештон цього боявся. Якби ж то вирушити з кимось досвідченим, хто не раз подорожував із обозом, то й шлях видався б легшим. Ештон ще не вирішив, куди хоче прийти, тож покладався на інтуїцію. У потрібний момент серце йому підкаже: саме тут треба зупинитися й спробувати почати знову довіряти людям.
На третій день блукань він побачив двох чоловіків, що прямували туди ж, куди й він. Вони йшли доволі швидко, напевно, поспішали. Ештон зрадів і щосили кинувся навздогін. Через високі трави він постійно втрачав їх із поля зору. Тоді підстрибував, витягав шию, прислухався. Сам не знав, як йому вдалося їх не загубити, точніше, не загубитися серед тих трав самому. Хтось ніби вів його по тому квітучому полю. Може, то були всі добрі справи, які хлопець щодня робив у попередньому містечку? Він наздогнав мандрівників аж надвечір.