Одяг і розмови, які вони вели, свідчили про наближеність до Правителя. Дорогою на них напали розбійники, вони втратили коней. Ештон гмикнув: якщо вже таких здорованів обібрали, що скоїли б із ним? На позір, що в нього можна забрати? Єдиний його скарб — свобода. Та й це немало, бо свобода — справжнє багатство в усіх світах і в усі часи.
— Здається, ми не встигнемо потрапити в Палацове місто завтра до закриття брами, — сказав один із подорожніх, вищий і молодший. Він був одягнений у темний добре припасований одяг. Високі чоботи сягали колін, а накидку, яку він щойно скинув, щоб лягти на траву, підперезував широченний, майстерно виплетений пасок.
Ештон лежав неподалік і тепер радів високій траві: у ній він може легко заховатися. Протягом усієї подорожі трави були для нього великою морокою: плуталися поміж ніг, боляче хльоскали по руках і всьому тілу. Зате зараз вони стали його найкращим сховком і дозволяли почути розмови подорожніх, не видаючи себе.
Старший товариш у відповідь поскаржився:
— А мене, друже, утомила ця спека! Не переймайся, завтра по нас вишлють загін. Добре, що хоч листа не поцупили.
Його накидка сягала ледь не до п’ят, а чоботи були значно нижчі, ніж у товариша. Одяг був темний, але трохи вільніший. Він підперізувався аж двома пасками, але не такими широкими, як у його молодого супутника.
— Про це краще мовчати! — молодший сперся на лікті й роззирнувся. Він пильно розглядав траву, уважно прислухаючись до її шелестіння. — Ми зобов’язані довезти його, але не треба щоразу про це згадувати, бо й трава має вуха.
Чужинці зачарували Ештона. У тому містечку, звідки прямував хлопець, ніхто так елегантно не одягався. 1 ніхто так красиво не висловлювався. Ось, наприклад, кравець, який шив йому одяг, полюбляв примовляти: «За повсякденними клопотами минають дні за днями, і вони схожі». Один із тих, за ким стежив Ештон, натомість сказав би таке: «Дні схожі, як листочки верби, яка росте біля покинутого палацу». А може, висловився би ще гарніше. Навчитись би так розмовляти! Але вони говорили не про вербу й не про покинутий палац. Подорожні говорили про Правителя. Досі про нього Ештону доводилося чути різне. Через містечко, де він мешкав, проїжджало багато мандрівників, охочих до балачок. Вони й розповідали всілякі історії — правдиві й не дуже. А оці двоє говорили про Правителя пошепки, бо не хотіли, щоб їхню розмову хтось почув. Тому хлопець уважно спостерігав за тими, з ким планував продовжити подорож і хто, судячи з розмови, знав самого Правителя.
Володіння Правителя складалися з дев’яти автономних країв, які жили своїми інтересами й пишалися власною історією. У кожного краю було так мало спільного з іншими, що важко було зрозуміти, чому вони всі опинилися під владою однієї людини. Проте завдяки багатьом відмінностям між автономіями процвітала торгівля. Ринки одночасно поповнювалися новими товарами відразу в усіх краях. Злагодженість досягалася завдяки вогнекрилам, які могли легко подорожувати світами й краями. Для них майже не існувало перепон, вони збирали думки таємничим способом і були покликані зберігати владу Правителя там, де це було потрібно. Але не тільки вогнекрили пильнували єдність країв.
Якось від мандрівника, що гостював у їхньому містечку, Ештон почув легенду про дев’ять палаців у дев’яти краях Правителя, які з’єднувалися між собою таємними підземними переходами. Подейкували, що лад та спокій у них стережуть непереможні квадроси, віддані Правителю.
Існує дев’ять загонів, кожен із яких складається з чотирьох воїнів. Навесні квадроси обирають край, у якому житимуть протягом року. В одному краї може перебувати лише один загін, вони не можуть двічі поспіль опинятися в тому самому місці. Квадроси маскуються під звичайних мешканців, розчиняються в натовпі пересічних людей. Можуть працювати пекарями чи кравцями, мандрувати, наче купці, навчати дітей, замітати вулиці… Наприкінці року всі воїни збираються докупи на сходини, обговорюють побачене та пережите. І негативні, і позитивні враження записуються у звіт, який доправляється Правителю. Ештон чув, що для підтвердження своїх вражень кожен квадрос приносить наплічник із найважливішими, на його погляд, думками й настроями мешканців, які Правитель час від часу уважно прослуховував. Квадросів ніхто ніколи не бачив, а може, просто не міг упізнати, бо зовні вони нічим не вирізнялися. Хіба що ловці думок, отримавши якесь особливе, спеціальне замовлення, губилися в здогадках, хто перед ними — дивак, брат-ловець чи квадрос.