Ештон зупинився, щоб відсапатися, а далі швидко йшов, щоб заощадити сили.
Юнак прямував у Старий квартал. Там живе сивий мудрець Леон. За інших обставин Ештон не наважився б потурбувати його, але зараз потребував дідових порад. Та й навряд чи старий зараз спить. У нього часто буває безсоння. З Малим підземним переходом юнаку пощастило — переніс швидко й без затримок. Цей перехід дуже давній, і часті поломки для нього звична річ. На Ештонове щастя, цього разу нічого не зламалося.
Озирнувся. Верховна охорона й вогнекрили залишилися далеко позаду, наче в іншому світі. Полегшено зітхнув — здається, відірвався. Навіть не вірилося, що все минулося.
У діда Леона
Старий квартал, хоча й був розташований далеченько від Владного, мав приємну особливість: був зручний для тих, хто не хотів зайвий раз потрапляти комусь на очі. Поодинокі перехожі не цікавилися Ештоном і так само не хотіли бути впізнаними. Усі як один одягнені в темні плащі, вони тихо й нечутно пересувалися. Добре, що тут зараз відносно безлюдно. Це йому на руку, бо юнак не горів бажанням з’ясовувати з кимось стосунки.
Ось і двір діда Леона. Юнак спинився перед ворітьми. Стояв, переминаючись з ноги на ногу, бо таки не хотів будити старого, тож не наважувався видати свою присутність, аж поки не почув знайомий тихий голос:
— І довго ти там стовбичитимеш? Заходь уже, бо я пів ночі не сплю, на тебе чекаю.
Ештон увійшов у прочинені ворота. Юнак навідувався сюди нечасто, та щоразу дід Леон наче був готовий до його приходу. Хлопець не хотів зловживати дідовою гостинністю, хоча часто-густо отримував від нього мудрі настанови. Але сьогодні мудре слово діда Леона було конче потрібне. До кого ще йому йти за порадою?
— Доброї ночі… — мовив до старого Ештон, та дід Леон не дав йому договорити й мовчки заштовхав у подвір’я, хутко зачинивши ворота.
— А тепер здоровкайся, скільки душа бажає, — заусміхався в сиві вуса.
— Доброї ночі, миру вам, — повторив Ештон.
Зайшли в сіни. Дід кивнув на ослінчик. Ештон усівся та став мовчки спостерігати за старим. Той зносив на стіл трави, корінці, ступки, товкачі, сікачі та інше знаряддя, яке, на думку діда, потрібне було для їхньої сьогоднішньої розмови.
Здавалося, що старий уже й забув про свого гостя.
— Діду Леоне, я… — почав був Ештон, та дід його різко перебив:
— Ой, не про те думаєш, хлопче! Тобі виспатися треба й сил набратися, бо скоро ранок, — захитав головою.
І справді, за вікном потроху сіріло.
— Але я хотів… — зробив ще одну спробу Ештон.
— Знаю. Добре, що ти прийшов. Не хвилюйся, відпочивай. Усе покаже ранок, — із цими словами дід відчинив перед ним двері до господи.
Як зовні, так і всередині оселя швидше нагадувала хатинку з давніх легенд, яких Ештон у дитинстві досхочу наслухався від матері. Легенди — чи не єдині спогади, які йому не стерли повністю. У хаті діда Леона все було таке, як малювала дитяча уява. Піч, лава, довжелезний стіл із накладеними на ньому чудернацькими коренями, галузки, пов’язані в невеличкі пучечки, висока, аж до стелі, але зовсім не широка шафа з численними шухлядками… Свічка на свічнику кидала мерехтливе і сонне сяйво на весь цей нехитрий скарб і на ще одну лаву, що слугувала ліжком.
Дід Леон вказав очима на лаву. Ештон не сперечався. Усе одно до світанку йому краще перебути тут, а вже на ранок він вирішить, як діяти далі. Дід подав йому невелике горня із рідкуватою сьорбанкою. Скуштувавши її, Ештон відчув змору.