«Нехай підходять і розглядають, — Ештон сидів, підібгавши під себе ноги, й терпляче чекав, коли вже нарешті закінчаться оглядини. — Зовсім як діти».
— Ми повертаємось у будинок для подорожніх, — маг, що, мабуть, був за старшого, схопив куряву, що в одному місці чи то спадала долу, чи то здіймалася догори, і почав розмахувати руками, наче ліплячи з неї щось.
«Якби ми зараз були в краю Плаїв, я подумав би, що він звичайний гончар, який ліпить горщик», — Ештон не проявив надмірної цікавості до кругових магічних рухів, а даремно — раптом зі звичайної куряви посеред шляху постав наземний перехід із мапою. У ньому за порухом мага одне по одному зникали всі, хто був на місці подій. Окрім вогнекрилів, ясна річ. Ештон підійшов до наземного переходу, коли побачив, що в ньому зникають ловці. Озирнувся. Маг махнув йому рукою — це скидалося на прощальний жест. А може, то він так вітався? Ештон про це не думав. Саме зараз йому не хотілося боротися. Не те, щоби забракло сил, ні. Просто зараз не було сенсу. А й справді, якщо посеред дороги дерево і його потрібно обійти без будь-яких чарів, то чи настільки принципово, обходити зліва чи справа?
Хлопець увійшов у наземний перехід і за звичкою потягся до наплічника — за кульками, щоби сплатити за переміщення. Але перехід запрацював сам. Ештон навіть не встиг здивуватися. Під його ногами утворилася рожева кулька, яка дедалі збільшувалася. Вона непомітно, наче юнак був безтілесним, проросла з-під нього, і він опинився всередині, живий і неушкоджений. Торкнувся руками щік, поплескав по боках, щоб відчути реальність того, що відбувається. Дах переходу розчахнувся, немов пелюстки тюльпана, і Ештон поплив. Майже так само все відбувалося на вежах Палацового міста, там у кулях теж можна було літати. Спочатку хлопцю здалося, що його політ буде трохи безладним, як тоді, коли маленька дитина видуває кольорову бульбашку. От у Палацовому місті з польотами все ясно — бульбашки рухаються лише від вежі до вежі. Що ж, треба просто набратися терпіння, він усе зрозуміє — інакше й бути не може. Ештон таки мусить долетіти чи до вежі, чи до переходу, схожого на той, із якого вирушив. Зрештою, у тих магічних обрядах має бути хоч якийсь сенс. А магів там було… скільки ж їх там було? Семеро? Восьмеро? Немало, як для магів. А ще сила-силенна вогнекрилів. Маленькі кульки його думок розліталися по рожевій кулі, та до наплічника чомусь не залітали. Отже, треба їх відкинути, бо він за ними нічого не побачить. О, та в нього просто вимкнений особистий думотон! Ештон увімкнув пристрій, і кульки слухняно вишикувались у чергу, щоб туди залетіти. Це було так кумедно, що юнак розсміявся. Він з’ясував, що мерехтіння кульок йому нічим не завадило б — крізь молочний туман, що оточував рожеву кулю, у якій він опинився, майже нічого не було видно. Час від часу хлопець бачив кулі, схожі на ту, у якій він чи то плив, чи то летів хтозна-скільки часу. І йому навіть здавалося, що в них є люди.
Минула чи то мить, чи половина життя, чи набагато більше. Молочний туман стирав грані часу. Разів зо два чи три Ештон помічав зелені труби якоїсь доволі складної конструкції й розмиті чорні плями, що шугали в них раз по раз донизу: билися об стінки, залітали в бокові розгалуження й знову падали. Хлопцю навіть здалося, що ці плями теж мають обличчя, що й це — люди. Але чомусь подумав, що йому нізащо не хотілося б опинитися на їхньому місці. Нічого не змінювалося — туман то ставав трохи прозорішим, то знову густішав. І в ньому було так гарно, так радісно, що не хотілося навіть думати — а чому, власне, тут так хороше? Хотілося ще вище, угору. Хоча в тій кулі хіба розбереш, де верх, а де низ? Пливеш собі в безмежжі простору та й пливеш…
«І де ж тоді сонце? — думалось Ештону. — Мало б присвітити хоч трохи. Та й вітру нема. Вітре, де ти?.. Катма. Як я лечу без вітру?..»
А куля тим часом почала знижуватися. Молочний туман ставав прозорішим, і декілька разів куля перелетіла з боку в бік, наче м’яч. Коли під нею внизу завидніли гори, Ештон захоплено закляк — він побачив ліси, річки, озера, що розділяли чотири світи. Юнак і не мріяв побачити межі світів отак, із висоти.
Понад хмарами, що були так далеко внизу, кружляло декілька чорних цяток. «Орли», — здогадався хлопець. Він насолоджувався казково прекрасними краєвидами, хотів увібрати їх у себе, наче це було можливо. Захоплення було таке неосяжне, що кульки його думок забарабанили по рожевій кулі, наче хотіли її пробити. Є такі місця, відвідати які є щастям. І це було одне з них. За те, що побував у ньому, хотілося подякувати магам — хтозна, чи ще колись випаде така нагода.