— Якесь сум’яття й неспокій сумління вбачалися в тому вершинному, — резюмував директор.
«Сум’яття — то улюблене слівце Білодіда…» — пригадав Ештон, а «неспокій сумління» грозив усім, хто неналежно підготувався до уроку чи бешкетував. Очевидно, що директор зауважив слушні речі.
Ештон і Дік зі свого боку розповіли все чи майже все про зустріч із Правителем. У вчителів очі лізли на лоба, а директор слухав, постукуючи себе по скроні вказівним пальцем, що свідчило про найвищий ступінь зосередженості та його улюблене «сум’яття». А вже коли Дік розповідав про спалені кульки з ловецьких наплічників і про Ештона, то директор уже реготав на повний голос, помахуючи рукою й подригуючи ногою. Це означало, що вже досить, що не треба розповідати далі. Він підносив хусточку до очей і намагався протерти їх під окулярами, але в нього не завжди виходило — нові напади сміху накочувалися доти, аж поки в директора не почалася гикавка. Дік був чудовим оповідачем, а коли розповідь має такий приголомшливий успіх, то оповідачеві важко зупинитися. Отож Дік розмалював усе найяскравішими барвами, ще й трохи додав від себе — так, щоб веселіше було.
«Історія починає обростати небилицями», — думав Ештон, сміючись разом зі всіма.
Але хоч би як хороше їм було, вони мусили йти. Потрібно було знайти Арніку, зустрітись із Дервішем і розшукати тих, хто щось знає про загибель Чиста.
Директор і вчителі хотіли пригостити ловців «славним сніданком», як сказав Білодум, але Дік із Ештоном поспішали. Вони нашвидкуруч поїли в учнівській їдальні, а директор узяв із них слово, що ловці обов’язково прийдуть на урочисту вечерю й усім учителям ще раз розкажуть оту «до непристойного смішну історію» про спалення кульок. Ці два слова — «спалення кульок» — видавалися директору особливо кумедними.
Директор зі свого боку пообіцяв за той час з’ясувати, чи не приходила Арніка до школи для укладачів угод.
— Якщо ви зайшли туди, де вчилися, то чому б і їй не прийти в місце, де її люблять? — слушно зауважив Білодум, і вчителі його підтримали.
— А я перепитаю, до кого привезли жінок-швачок. Може, вони знають, де її шукати? — проявив ініціативу один із учителів.
— Разом ми її знайдемо швидше, — погодився Дік.
Порожні наплічники ловців учителі швидко наповнили кульками з кімнати для експериментів.
— У нас їх занадто багато, і для експериментів точно не забракне, — запевнили добродії, — а вам нічого в місто потикатися з порожніми наплічниками.
Ловці попрямували до найближчого переходу. Вони знали, що в школі зараз піднімуть усіх, хто міг би допомогти їм із Арнікою, бо ловецька дружба і взаємодопомога виростає саме звідси. У доброму гуморі і з вірою, що все вийде, вони дісталися до старенького наземного переходу. Дік закинув мікрокульки й тицьнув пальцем у мапу, що аж вросла в землю. Ештон квапливо зробив те саме. Перехід виштовхнув їх поряд із вулицею, де тривав галасливий ярмарок. Ловці опинилися кроків за двадцять один від одного. Добре хоч так, бо ті старі переходи можуть переплутати будинки, вулиці. Та поки що все йшло як треба!
І до будинку Дервішевого товариша недалеко — рукою подати.
Із погодою їм пощастило — сонячний і не надто спекотний ранок обіцяв перейти в погожий день. Хмарки, що то затуляли, то відкривали сонце, були справжнім подарунком для всіх яр-маркувальників і містян. Ловцям така погода теж була на руку. Прислуга багатьох заможних городян поливала бруківку водою, щоби камінь не надто нагрівався в обідню пору. Життя міста під час ярмарку майже не змінилося, хіба веселощів і ярмаркових жартів побільшало. А щодо іншого кам’яні мури чітко диктували свій споконвічний порядок. Зелена трава, що подекуди сама собою пробивалася крізь камінь, а де-не-де довгими смужками була висіяна вздовж будинків дбайливими господарями, тішила око. Дерева обабіч дороги давали тінь, і йти було легко й приємно.
Дервіш уже чекав їх у будинку свого знайомого. Ловців запросили до столу, та вони відмовилися, бо до вечора мали багато чого встигнути. Новини, що їх розповів товариш Дервіша, перегукувалися з тими, які Ештон і Дік почули в ловецькій школі. Друзі вийшли з гостинної оселі і для наради обрали витесану з бука широку лаву, що стояла під розкішними кронами столітніх дерев.