Для себе Ештон зауважив таке. По-перше, ловці допомогли Правителеві зберегти давній порядок і устрій. Добре то чи зле — покаже час. По-друге, отой вершинний, що з’явився хтозна-звідки, дуже швидко дізнається, що цей світ не для його правління. Звістка його не потішить, тож йому доведеться шукати собі щастя деінде. По-третє… А може, їм не Арніку треба шукати, а Клізі? Він прагнув влади й чекав нагоди відібрати в неї фіолетову сережку, отож дівчина для нього вкрай важлива. Отже, треба розпитати укладачів угод, що саме дає володіння двома сережками? Ештон поділився думками з друзями, і Дік із Дервішем погодилися.
— А може, Арніку треба прикликати? — задумливо запитав Дервіш.
— Як це? — Дік та Ештон перезирнулися.
— Та отак, як прийнято на ярмарку. Винайняти двох кликачів, щоби ходили поміж торгових рядів і прикликали загублену Арніку. Мо’, знайдеться? — жартівливо розвів руки Дервіш.
Дервішева пропозиція всіх розсмішила.
— Брате, роби що заманеться, аби дівчина знайшлася, — благословив жартівника на пошуки Дік.
А Дервіш і справді вирушив на ярмарок домовлятися з кликачами й ловцями в торгових рядах. Вони провели б Арніку, якби дівчина знайшлася, до ловецької школи. Дікові доручили дізнатися про справжню цінність двох фіолетових сережок у його товариша, який укладав угоди в Палацовому місті. Ештон за день мусив обійти всі місця, де укладачі угод допомагали людям вирішувати справи. Якщо Арніка там була, то хоч хтось мав її запам’ятати. Правда, він міг там зустріти Клізі, але в юнака був еполет вершинного й перстень Правителя. Він двічі недоторканний, тож Клізі йому тепер нічого не зробить.
Ештон дізнався, де саме в Палацовому місті укладається найбільше угод. Туди він спочатку й пішов. Розмовляв із укладачами, розпитував про Арніку й Клізі. Але все було марно — ніхто нічого не бачив, не чув, не знав. Юнак пішов у інше місце, потім вирушив до ще одного… Схожого на Клізі бачили, а от про дівчину ніхто нічого сказати не міг. Зате про дві сережки йому розповіли дещо цікаве — із укладачів угод у місті вже нема нікого, хто мав би дві фіолетові сережки. А ще він познайомився з укладачами, які добре знали Чиста, дехто навіть пообіцяв Ештону допомогу.
…Звечоріло. На місце зустрічі першим прийшов Дік із якимось товаришем. «Мабуть, укладач угод», — подумав Ештон. Із тих укладачів, які пообіцяли хлопцю допомогу, прийшло троє. Найдовше чекали Дервіша. Хотіли вирушати без нього, бо вже западали густі сутінки. Нарешті він вигулькнув з-за рогу й здивовано помітив, що замість Ештона й Діка його зустрів гурт.
— То я так розумію, що ми познаходили всіх, кого шукали, — зрадів Дервіш. — То ходімо вже.
— О, то й ти не сам! — Дік помітив хлопчика, який визирав з-за Дервішевої спини.
Ештон призупинився, щоби роздивитися хлопчака, і не повірив очам — до нього посміхалася Арніка, одягнена в дорожній хлопчачий одяг. Ештон схопив її за руки:
— Як ти?..
По тому звернувся до Дервіша:
— Як тобі вдалося?
— Хм… — той удавано запишався й зробив крок уперед, підкрутив вуса і реготнув: — Та по всьому ярмарку шукав дівчину, яка погодилася б вийти за тебе заміж. А знайшов оце хлоп’я, що назвалося твоїм товаришем.
Усі зареготали разом із веселуном і вирушили в дорогу. Невдовзі гурт дістався до мапи переміщень. Ештон тицьнув пальцем у місце, найближче до школи ловців. Усі стали на ваги перед мапою, і на скриньці з’явилася кількість кульок, які потрібно було до неї закинути як плату за переміщення. Ештон із Діком дістали кульки з наплічників і закинули в скриньку. Переміщення відбувалося трохи повільніше, ніж завжди. Прозорий з усіх боків циліндр рухався спочатку вгору, а потім наче шмигонув кудись убік, але майже відразу призупинився й миттєво помчав донизу. Невдовзі друзі вже стояли неподалік від потрібної їм вулиці.
У ловецькій школі
…До школи ловців увійшли гамірним дружнім гуртом, із чудовим настроєм. Їх радо зустріло чимале товариство. У їдальні вже понакривали столи, а в кутку стояли кілька карлиць, готових допомогти гостям. Та всі спочатку вирішили обговорити те, заради чого, власне, зібралися. Поки в кабінет доносили додаткові стільці, директор повів укладачів угод на невелику екскурсію, під час якої хвалив учнів, випускників закладу й навіть архітекторів, що створили ці будівлі. Дік із Дервішем витратили вільний час на короткий перепочинок, а Ештон провів свого «товариша» в одну з кімнат, де Арніка змогла б перевдягнутися. Він чатував під дверима, знову відчуваючи щастя. Але воно було знову інше, ніж усі ті емоції, які юнак переживав досі. Його багатолике щастя розросталося, множилося, змінювалося.