Меткий хлопчина, років дванадцяти, шию якого прикрашає шнурок з кістками, показує рукою вгору…
В ясній синяві над Нижньою Вестоницею ширяє хижак. Він опускається, майже не змахуючи крильми.
Куріпки ще не поховались, як величезний птах каменем кинувся на них і зник у гущавині. Зозуля не встигла б тричі закувати, а хижак уже полинув у височінь, тримаючи в пазурах куріпку. Полетів з нею кудись на гірський гребінь, поволі зникаючи в далечині.
— Яструб!.. Молодий! — вигукнув хлопець із шнурком і махнув рукою в напрямку Павловських гір.
Голос його звучав грубо. Хлопцеві важко було говорити. Свої слова він доповнював рухами, бо тоді всі ще розмовляли більше руками й на мигах.
— Копчеме, ловити куріпки! — покликав хлопця його друг і подався туди, де поховалися пташки.
Копчем на знак згоди заквичав і побіг за своїм найкращим приятелем, завжди веселим Вивірчаком. Ще двоє хлопців пристало до них, а решта дітей гасала по чагарнику.
Четверо хлопчаків, віком від восьми до дванадцяти років, повзли поміж кущів та брил. Кожен мав у руках по кілька замашних камінців. Напевно, прудкий Копчем був ватагом цієї невеликої групи, бо інші хлоп’ята в усьому наслідували його.
На повороті схилу Копчем зупинився, розглянувся навсебіч. Удалину стелився безмежний край, облямований на обрії синіми пагорбами. На північному заході котилися хвиля за хвилею й підпирали небосхил високі Хржиби. На пагорках за Диєю зелені переліски переходили в порослі чагарниками луги. Вздовж Диї виблискували чисті озерця й покривлені тихі річкові рукави. А внизу, під горою, біля самої річки, виднілися шкіряні намети мисливського табору. Дим від вогнища стовпом здіймався в небо. Жоден голос не долинав із стійбища до хлопчаків, і звідси не можна було розпізнати ловців, які сновигають там.
Копчем трохи посунувся вперед, обминув кущі колючої ожини й поповз униз, сподіваючись знайти там зграю куріпок, його друзі відстали й геть забули про нього. Їхню увагу привернули дозрілі суниці, які густо вкрили узбіччя вершини. Хлопці не втримались і почали похапки збирати червоні ягоди.
Копчем зневажливо глянув на ласунів і обережно рушив далі. Він вправно використовував ямки й кущі, а через каміння повз на животі, мов ящірка. В ньому спалахнуло мисливське завзяття. Він не такий, як ота малеча, котра сподівається лише на те, що одержить від матерів або що залишать їм дорослі ловці біля таборового вогнища. Копчем дещо вже й сам уміє. Лисичі зуби, нанизані на його шнурку, свідчать, що він упорався вже з кількома великими лисицями. А що вже білих зайців, лякливих бабаків і смачних борсуків він уполював, то цим і похвалятись не годиться такому дужому й меткому хлопчині. На це здатні навіть дехто з дівчат. От учора, наприклад, ховраха спіймав малий Цебик, хоч він, як і Жучок, не вміє ще ані плавати, ані на дерево вилізти. А Копчем не боїться ні сутички з підступним вовком, ні розлюченої рисі, ба навіть спритної росомахи!
Мине небагато часу, й Копчем дружитиме з такими великими хлопцями, як Онаш і Стопка. Дорослі мисливці поки що не дозволяють йому полювати разом з ними. Останнього разу, коли він хотів узяти участь у ловах на оленів, вони камінням загнали його назад, наче малого дітвака. А Копчем уже навчився добре повзти, висліджувати звіра, вміє бігати в густій траві; він напевно не заважав би їм. Ну, та зараз хлопець був би радий хоч якусь куріпку каменем поцілити.
Гей, а чого це Вивірчак подає йому знаки? Мабуть, щось побачив.
Копчем тихенько обійшов чагарник та місце під скелею, всипане дрібними камінцями, й перебіг до Вивірчака. Вивірчак, Копчемів одноліток і вірний друг у кожній справі, показує рукою на ожинові кущі.
На маленькій галявині серед заростів сонце освітило камінь, а на камені — лисицю. Зовсім нерухому.
— Спить! — зашепотів Вивірчак до Копчема, й вони разом підкралися на кілька кроків ближче.
Припали до землі, тільки ледь-ледь зводять голови з вересу та брусниці, щоб краще спостерігати. В лисиці довга, лиснюча жовто-коричнева шерсть, лише навколо мордочки та на кінці пишного хвоста — біла. Ну й гарна ж!..
Над скелею кружляють ворони. Вони збуджено каркають.
— Лисиця не спить — мертва! — тихо мовив Копчем і кивком голови показав Вивірчакові на птахів.
Хлопці вже хотіли встати, щоб захопити легку здобич, коли це лисиця раптом метнулась блискавкою й схопила одну ворону за крило. Решта птахів верескливо закричала, раз у раз нападаючи на лукаву лисицю. А та з вороною в зубах кинулася навтіки.