— Ех, вогонь, вогонь! — мрійливо зітхали дітлахи.
Ловці під час їжі розповідали, що на скелястій вершині бачили козерога.
— Отакенні роги!
— Той уміє стрибати!
— Ніхто не спіймає козерога!
— Добра стріла, добрі нагоничі, добрий вітер наздоженуть!
Кожен мисливець, який хотів щось розповісти, сідав ближче до світла. Всі повинні були бачити, що він каже, бо інакше не зрозуміло б його. Добрий оповідач мав бути й добрим актором. Тому потемки розмов майже не велося.
Коли якомусь поганому промовцеві бракувало слів та рухів, він, щоб уникнути глузувань, змахував рукою: усі слухачі, мовляв, дурні. А тоді, сплюнувши, повертався на своє місце. Інколи всі сміялися з безталанного оповідача, котрий затинався або лише видушував з себе безладні звуки, бурмотів та пирскав.
— Що це в тебе? — запитав Копчем Жабку, яка сиділа поруч нього.
Дівчинка чимось бавилась, і, коли знадвору в печеру просякло світло, щось заблищало в Жабчиних руках.
— У глині знайшла, — хвалькувато відповіла Жабка й рвучко заховала руки за спину.
— Покажи! — владно наказав Копчем.
Жабка висунула язика, але Копчем легко розтулив їй кулаки й побачив, що дівчинка тримає якийсь мерехтливий жовтий камінчик. Цієї миті кілька променів знов упало на камінчик — він гарно заблищав. Це сподобалося хлопцеві, й він забрав у Жабки іграшку: гратиметься сам або прикрасить тим камінцем собі шию.
— Ти ж знайшла його в моїй глині! — виправдувався Копчем.
Жабка скривилась, тоді хлопець заспокоїв її:
— Копчем кусок — Жабка кусок.
По цих словах діти помирились.
Потім Копчем витяг з розколини в стіні печери прихований уламок кресального каменя, яким хотів навчитися витесувати ножики. Тепер цей уламок допоможе розбити блискучий камінчик. Спочатку Копчем спробує, чи не дуже твердий той камінчик, а вже тоді вдарить по— справжньому. Кресанув уламком по жовтому камінчику — ой! — сяючою дугою злетіла іскра й зникла в пітьмі. Кресанув удруге — знову гарна іскра!
Тоді Копчем почав кресати безперестанку, зачарований гарним феєрверком іскринок. Ці іскри привернули загальну увагу.
Мисливці посхоплювались і зачудовано дивились Копчемові на руки, що швидко рухались, викрешуючи іскри з вогненного каменя[5].
Вогненний камінь!
Вони мають вогненний камінь! Тепер буде вогонь! Буде добробут!
Ловці кричали, мов знавіснілі, свистіли, танцювали, тупотіли й плескали себе по стегнах.
— Копчеме, сюди! — покликав Гунач хлопця до виходу з печери й поклав на землю жмут сухого моху.
Копчем кресав, але руки в нього тремтіли. Тоді Гунач сам узяв кресало та вогненний камінь, швидко закресав — і посипався сніп іскринок. Ще мить — і з моху закурився димок.
Гунач відклав каміння, схилився до самої землі й легенько дмухнув. Хмарка диму розтанула. Гунач дмухнув удруге й утретє. В мохові блимнув червоний вогник. Гунач знову дмухнув — і ось — полум’я шугнуло й весело запалахкотіло.
— Горить! Горить! — загукали мисливці й пустились у такий дикий танець, що аж уся печера ходором заходила.
Печерне плем’я шаленіло від радості — воно знову мало вогонь.
Копчем з Гуначем обережно підкидали у вогонь сухе листя, занесене в печеру вітром. Заєць та Сова вибігли назбирати під скелями трохи сухих гілок і швидко повернулися з оберемками трави та хмизу.
Затамувавши подих, все плем’я стежило, чи розгориться вогонь. А коли повалив стовп диму й спалахнули язики полум’я, печера загула від невгамовних радощів.
Жінки сновигали по печері й верещали, діти стрибали навколо вогнища, а мисливці подалися по нове паливо.
Плем’я має вогонь! Слава вогню!
Дим ятрив очі, в печері важко дихалося. Спочатку ніхто не зважав на це, та коли вогонь розгорівся дужче, диму стало стільки, що вже годі було витримати.
Ватаг наказав перенести вогнище ближче до виходу. Тепер дим виходив у отвір, і повітря в печері освіжилося.
Паливо було мокре й дуже чаділо. Коли його висушать, диму майже не буде. А сьогодні треба пожертвувати запасами кісток звірів, щоб підтримувати життєдайний вогонь.
Як приємно грітися біля вогнища! Скільки вони тужили за ним!
Чоловіки наносили в печеру стільки палива, що наскладали з нього цілу купу. Тепер вогонь ніколи не згасне — вони годуватимуть його досхочу!
Копчема було призначено охоронцем вогню. Адже це завдяки йому плем’я знову має вогонь. Копчем міг відганяти від вогнища кого хотів.
Тільки Жабка грілася досхочу, бо це вона знайшла вогненний камінь. Та Жабка лише дівчинка — істота, не варта особливої уваги, тим паче похвали. Малюки плакали, що й вони хочуть до вогню. Але, наступивши на гарячі головешки, порозкидані навколо вогнища, сховалися за матерів і з-за їхніх спин зиркали на звабливе полум’я.
5
Вогненний камінь — залізний колчедан, пірит. Часто зустрічається в покладах вугілля в Чехословаччині біля Кладна, в рудних жилах біля міст Кутна Гора, Банська Штявниця, Ілове. При кресанні висікає іскри.