Не встигла вона добігти до прогалини в гущавині, як Копчем каменем влучив їй у передню лапу. Тепер лисиця стрибала на трьох. Та все ж вона добігла до кущів і звідси вже повільніше подалася вгору. Тільки випростаний хвіст, мелькаючи в густій траві, показував напрямок її втечі.
Обидва хлопці погналися за пораненою лисицею. Несподівані лови так захопили їх, що вони геть забули про все на світі.
На горбку, під кизиловим кущем, лисиця зупинилась. Вона побачила, що її переслідує страшніший ворог, ніж галасливі ворони, сердито заскавучала й знову пустилась бігти по схилу невисокого пагорка.
Та Копчем з Вивірчаком були добрі, витривалі бігуни. Їхні тверді ступні не відчували гострих камінців, колючої трави й гілок. Хлопці могли пробігти й між небезпечною ожиною, яка зрадливо чіплялася до ніг, могли перестрибнути зарості високої, до пояса, кропиви.
Ось вони біжать на певній відстані один від одного, щоб перетяти лисиці шлях. Обидва діють однаково, хоч ані словечком не перемовились між собою. Вони не дають лисиці збочити й кожну таку її спробу зустрічають камінням. Тому лисиця змушена тікати просто до річки. А там — сподіваються хлопчаки — вони доженуть її і доб’ють.
Копчем швидко дихає, його обличчя пашить. Він на мить зупиняється: заскалив колючку в ногу. Витягає колючку й мчить далі. Вивірчак також зупинився на мить: витер долонею кров на пальцях лівої ноги, йому здалося, ніби десь подівся один палець. Та ні, Вивірчак заспокоєно відітхнув: хоч він і не вміє полічити всі пальці, але бачить, що не бракує жодного. А тепер знову далі!
Схилом, до самої річки, росла буйна трава, і хлопці мусили пильно стежити, куди втікає лисиця, щоб не загубити її. Вони бачать, як у траві гадюкою пролягає стежка: лисиця там!
Хлопці напружують усі сили, щоб вона не втекла від них у очерет. Ось вони бачать, як лисиця оббігла кущ, перекинула в зубах ворону й ще міцніше стиснула її. Аж тут очерет заколихався востаннє, й лисиця зникла.
Хлопці розгублено перезирнулися.
Так, їм не пощастило.
Вивірчак цапнув рукою, впіймав коника, вправно відірвав йому ніжки та крильця і з’їв. Копчем витер з обличчя піт, що заливав очі, й глянув на пагорб, на якому гралася дітвора.
Там щось діялось.
Обидва хлопці завмерли на місці.
НАПАД ЗУБРІВ
З ліска на підгір’я вийшло кілька великих тварин. З високої, могутньої передньої частини їхнього тіла навіть здалека легко можна було пізнати, що це зубри.
Попереду йшов статурний бик, а за ним три корови й теля. Бик зупинився біля самотньої сосни, почухався, потім опустив роги до землі, рвучко сіпнув головою й розпоров кору дерева від прикоренка догори. Із стовбура відразу позвисали довгі клапті кори. Бик ще раз нахилив роги, але так і застиг, випроставши хвоста й кліпаючи темними очиськами.
Вітер доніс до нього дитячі голоси.
Зубр повільно підвів голову й напружив своє могутнє тіло.
Попід деревами в лісі наперегонки бігали діти.
Зубр затупотів, щоб попередити своє стадо. Корови саме почали пастися.
Близько від них зойкнув якийсь хлопчина, заскаливши ногу. Кілька дітей продиралося крізь густий молодняк. Шарудіння гілля й тріск сухого хмизу наполошили зубрів. Бик змахнув хвостом, одним ривком крутнувсь і кинувся на луг. Короткими стрибками він мчав уперед до схилу, не оглядаючись на стадо. Бик добре знав, що стадо поспішає за ним: чув його тупіт. Телятко трохи відставало, але мати не залишала його: вона бігла, охороняючи маля.
Діти помітили втікаючих зубрів і вибігли з лісу на схил. Вони забули про гру й з великою цікавістю стежили за переляканим стадом. Після хвилинного тихого подиву діти ще дужче залементували, радіючи з раптової пригоди, й подалися слідом за тваринами вниз до Диї.
Копчем та Вивірчак спостерігали за цим переслідуванням з берега річки. Спочатку вони теж тішилися з пригоди, проте, коли діти погнали зубрів просто на них, малі ловці незадоволено заверещали й почали підстрибувати, сердито плескаючи себе по стегнах.
Стадо зубрів. Яка це жадана здобич для мисливського племені! Але ті шалапути все зіпсують: мчать за стадом і не дають йому десь зупинитись, щоб ловці з табору могли потім оточити його. Так за хвилину зубри добіжать до річки, перепливуть її і зникнуть на тому березі. Стійбище втратить здобич, якої давно вже не мало.
Ох і перепало б цим дітям, коли б Копчем з Вивірчаком опинилися коло них: вони б їм добре чуба нам’яли й по спині надавали за таку безглузду поведінку. Хоча б сповістили ловців у таборі — та це дурням не спаде на думку! Хіба ж вони молоді ловці? Сліпі кроти! Стадо зубрів мчить повз самісіньке стійбище, а ловці сидять там біля вогнища, обгризають засохлі кістки й нічого не знають…