Де ж поділися ті троє? Вони добрі, досвідчені ловці, боятись за них немає чого. А що коли… — правда, ніхто не хотів припускати такої думки — а що коли з ними щось трапилось?
Молодий мисливець Сова моргнув Копчему та Вивірчакові й показав на вихід з печери.
Хлопці вийшли слідом за ним, узявши з собою зброю.
— Ви чули? — спитав Сова надворі. — Там іще один олень!..
Хлопці кивнули на знак згоди. Вони відразу здогадались, що має на думці Сова, й план їм сподобався. За вечерею всі чули про подробиці славного полювання Забіячиного загону, який навіть лева не злякався й відібрав у хижака одного оленя.
— Ми заберемо другого! — вирішила молода трійка.
Сова досить добре вивчив місцевість, тож знав, куди рушати. Та й ті, що полювали вчора, кілька разів докладно розповідали, якою дорогою вони йшли.
Молоді ловці бадьоро вирушили вгору через засніжені пагорби та вибалки. Але незабаром важка виснажлива путь дуже стомила їх. Гаразд, що хоч мороз зміцнив сніговий покрив і ноги не дуже западалися в кучугури.
Нарешті хлопці натрапили на сліди оленячого стада й мисливців. Швидко знайшли й утоптане місце, де сніг було забризкано кров’ю забитого оленя. Тут же побачили й глибокі сліди велетенського лева.
Вже самі ті сліди жахали!
Хлопці здригнулись і боязко розглянулися довкола. Але ніщо не говорило про небезпеку, і помалу юнаки заспокоїлись. Лев, напевно, вже далеко, тож боятися нема чого.
Трохи далі знайшли сліди двох вовків; один хижак лежав пошматований за кущами. Це, мабуть, лев роздер його. Тут же помітили сліди росомахи; росомаха підходила аж до мертвого оленя, та лев прокинувся й прогнав її.
А де ж той другий олень?
Шукали, шукали й нарешті знайшли. Другий олень лежав закляклий на снігу, там, де його кинули чужі мисливці. Тих мисливців теж нема чого боятися — напевно, лев пошматував їх усіх.
Хлопці раділи. Оце здобич! Ще раз пильненько розглянувшись навкруги, вони почали лаштуватись у путь — до печери далеко, а зимовий день короткий.
Олень великий, та по снігу тягти його буде не дуже важко. Хлопці схопили оленя за жилаві ноги, перевернули на другий бік, і тут спритний Сова помітив щось незвичайне. Він витяг з хребта тварини зламану стрілу й показав хлопцям. Молоді ловці з цікавістю оглянули гарно зроблену стрілу з гладенької ліскової палички, встромленої у розщіп, обмащеної смолою й старанно прив’язаної тонким оленячим сухожиллям.
— Стріла — Пазур! — болісно скрикнув Копчем, упізнавши з уламка, кому вона належала.
Приголомшені Сова та Вивірчак з жахом дивилися один на одного. Отже, це не чужі ловці втікали від страшного лева, а свої — Мамутик, Вовчий Пазур та Заєць. Яке лихо! Лев пошматував найхоробріших ловців їхнього племені…
Знову й знову розглядали хлопці уламок стріли. Так, Копчем каже правду — це Пазурова стріла…
Тепер уже зрозуміло, чому не повернулися хоробрі ловці… Ой-ой! Яку сумну звістку принесуть хлопці в печеру!
Юнаки вирішили піти подивитись, де загинули нещасні. Певно, що втекти від хижака вони не могли, і їхні обгризені кістки лежать десь поблизу.
Сова повів своїх друзів сумною стежкою по слідах утікачів. Хлопці легко розпізнавали сліди ловців, а також відбитки могутніх лап хижака.
Раптом між скелями ніби щось сяйнуло. Зникли деревця, зникли обважнілі від снігу кущі, зникли скелі, зникла й сама земля… Безмірна глибінь розверзлася перед юнаками, велетенська безодня, глибочезна й недозірна. Навпроти з надр земних здіймалися вгору білі скелі — але то вже був інший світ, неприступний для людини. Хіба що птах долетить до нього.
Молоді мисливці приголомшено стояли над кратером страшної безодні[6]. Сліди вели саме туди. Сліди ловців і сліди лева… Там, у темній прірві, загинули й ловці, й лев!
Хлопці перелякалися на смерть. Сова перший опанував себе й наважився підійти до краю прірви. Копчем з Вивірчаком, охоплені цікавістю, порачкували за ним. Вчепившися за берізки, хлопці схилились над безоднею. В голові їм запаморочилось, вони посідали й заплющили очі.
Провалля не має дна. Куди ж тоді попадали Мамутик, Вовчий Пазур і Заєць?
Копчемова цікавість перемогла страх. Хлопець знову схилився над проваллям, гучно крикнув і враз відсахнувся назад, почувши, як розкотисто залунав його голос. Вивірчак з Совою теж закричали й напружено прислухалися до глухого відлуння.
— Го-го-го! — загукали всі разом.
Голоси їхні загриміли в безодні, відбиваючись від скель, і затихли.
Якусь хвилину панувала тиша. Раптом хлопці здригнулися. Знизу почувся чийсь стогін… Ось знову, знову!
6
Всесвітньовідома безодня Мацоха — глибина її 138 м. Верхній периметр кратера дорівнює 440 м.