Частина третя
НА ПЕРЕХРЕСТІ ПРАДАВНЬОГО ЛЮДСТВА
ПЕРЕД МОРАВСЬКОЮ БРАМОЮ
Плем’я перебуло в печері важку зиму. Воно дуже голодувало. Часто-густо після кількох днів полювання мисливці поверталися ні з чим, і діти тоді жували старі шкури, щоб якось угамувати шлунки. Дошкуляли людям також болючі виразки та чиряки від простуди. А найгірше стало під кінець зими.
Коли ж прийшла весна і все навкруги зазеленіло, ватаг Жила вирішив, що племені треба перекочувати. Деякі ловці часто розповідали біля вогнища, що на схід від печери лежить широкий край, низький і рівний, де, мабуть, пасуться великі стада оленів, коней, а то й мамутів. Цей край схожий на багату звіриною рівнину біля Диї, про яку плем’я ніяк не могло забути. Під час полювання мисливці часто дивилися з гір у далеч — на схід. Щось дуже вабило їх туди. То був підсвідомий мисливський інстинкт, але ловці не задумувалися над ним. Тут панувала скрута й нужденне життя в тісній печері, а на сході всміхалася надія на багату здобич, на вільне, мандрівне життя. Це мисливці розуміли.
Жінки наплели з весняного лика торбини, а з кількох м’яких шкур пошили мішки. Вони згодяться в дорозі.
Копчем з Вивірчаком теж пошили собі невеличкі шкіряні мішечки. Гострим камінцем вони попробивали дірки по краях шкури й густо прошнурували її.
З готовим мішечком Копчем пішов до Жили.
— Копчем понесе вогненний камінь!
Жила дав згоду, але запитав:
— А де той камінь?
Цього в племені ніхто не знав. Вогненний камінь зник!
Копчем мало не заплакав. Як він розпалить вогонь у дорозі без вогненного каменя?
Всі кинулися шукати, обнишпорили скрізь у печі, але вогненного каменя не знайшли. Це дуже засмутило всіх. Бо плем’я добре пам’ятало, як зле було без вогню.
Тепер доведеться нести з собою гарячі головешки — іншого виходу немає. А якщо ті головешки згаснуть?
Копчем, нещасніший від усіх, шукав знову й знову. Він картав себе за те, що не вберіг вогненного каменя. Ох, тільки б знайти той камінь! Як власні очі, пильнуватиме його Копчем, ніколи не загубить…
Сонячної днини плем’я вирушило в дорогу. Ватаг виступав попереду, мисливці за ним. Далі йшли жінки з дітьми. Жінки несли все майно племені — в кожної за спиною була або дитина, або клунок із шкурами. Дівчата несли торби й мішки з сушеним м’ясом. Позаду крокували два ловці-вартові. Ті мали при собі лише зброю.
Земля була вкрита дрібними квітами. По схилах міжгір’я — море підсніжників, білих анемонів та фіалок, а в скелястих вибалках — сині волохаті печіночники, жовті мачушники, що вітаються із фіалковими дзвіночками сон-трави та жовтавими голівками кульбаби на осонні. Немов барвисті килими, пролягли на сонці галявини чудового голубого тирличу та білого дурману. Між ними — поодинокі острівці темного ялівцю, а подекуди на сірих скелях відсвічує жовтий мох, неначе побризканий вогнистою фарбою.
Земля розквітла, вітаючи тепле сонечко.
Та цієї весняної краси мисливці не помічають. Квіти їсти не можна, хай вони були б і найкращі. От що немає ще комарів — то справді добре.
Надвечір отаборилися біля невеличкої річки. Розклали вогонь з головешок, що їх несли в трухлявому пні. Мисливці вполювали трьох зайців і кілька качок, а хлопці назбирали пів-кошика яєчок. Дівчата нарвали соковитого весняного листя.
На третій день подорожування краєвид змінився. Зникли гори, пагорби стали положистіші. Плем’я дійшло до затишної, майже рівної країни.
Відбитки слідів у ґрунті свідчили, що звірини тут багато. Вдалину простяглися степові луки, що зеленіли молодою травою, — справжній рай для диких коней та інших степових тварин. Зникли скелясті гребені гір, що досі перешкоджали племені просуватись уперед, а також безмежні луги блідо-зеленого оленячого лишайника. Лиш де-не-де видно низенькі березові та вільхові переліски. Маленькі деревця, рідко порозкидані, не заважають ні звірам, ні людям.
Ватаг наполягав на тому, щоб плем’я подорожувало ще три дні. Він показував на засніжене пасмо високих гір ліворуч і на гори праворуч. Широка, ледь пагориста долина між цими горами була, напевно, тією брамою, через яку проходили численні стада. Іншого шляху не було. Тут безсумнівно будуть багаті ловища, може, такі, як дийські під Павловськими горами.
Широкі затоки між луками кишать водяним птаством. Коли плем’я підійшло ближче, в небо здійнялися зграї лебедів, гусей та качок. Чирки та гагари ще пустують на мерехтливому плесі, і їхній перегук — у-у-у-у-у! — зливається з різким клекотом чайок, що ширяють у повітрі.