Варта сторожко вдивлялась у пітьму, решта ловців позасинала із зброєю в руках.
У ПОЛОНІ
Плоска, ледь пагорбкувата рівнина тягнеться за обрій. Вона поросла травою й мохом, а де-не-де вербовими, вільховими та березовими кущами. Подекуди буяють широкі суничні, вересові та брусничні луки, а в низинах виблискують дзеркала великих і малих озер та річок.
Чудовий тут випас для оленів і коней, поки влітку не дуже розмножаться комарі та кусючі мухи. Тоді тварини втікають від настирливих мучителів і шукають пасовиськ у підгірських місцевостях.
Тікало від комарів і стадо оленів, що його вислідило мисливське плем’я Жили.
Копчем з нерозлучним Вивірчаком теж узяли участь у тому нещасному полюванні. Обидва хлопці після славного порятунку ловців із прірви щораз частіше ходили з дорослими. Вивірчак був рухливий хлопчина з бистрими очима й трохи плескатим носом. Він добре поводився на ловах і міг уже сам уполювати білку чи зайця. Всі казали, що з Вивірчака колись буде хоробрий ловець, підпора для племені.
Того дня Копчем з Вивірчаком допомагали вигонити оленів. Їхні голі, до бронзи опалені тіла були майже непомітні серед трави, в якій лежали хлопці, чатуючи на оленів. Коли ж вони разом з іншими мисливцями схопились і, розмахуючи гілками, почали кричати на все горло, тварини так налякалися, що й спинитись не могли.
А як стадо розпалось і лови закінчилися, Копчем сам ганявся між кущами за сполоханими оленями. Він так захопився, що й не помітив, як далеко забіг. Лише тоді, коли вже ніде не було видно жодного оленя, Копчем згадав, що треба повертатися.
Він обійшов кілька перелісків та озер, але нікого з племені не зустрів. Копчем змалку вчився по-мисливському ходити по слідах, але сьогодні тут не знайшли б слідів навіть Мамутик, ба навіть Гунач — найкращий слідопит у племені. Перелякане стадо оленів витоптало всі сліди навколо.
Копчем заблудився. Не знав, у який бік податися. Бігав сюди й туди, але марно.
Напився з потоку, бо дуже мучила спрага. Глянув на обрій. Сонце хилилось на захід. Значить, баритися не можна, якщо хочеш утрапити до своїх завидна.
Копчем кинувся бігти, хоч був уже страшенно стомлений. А коли став перепочити, то побачив, що опинивсь у незнайомому місці. Треба повертати назад. Треба знайти плем’я, інакше Копчем загине.
Раптом щось майнуло повз нього. Ось іще, іще! То вервечкою бігли вовки.
«Вовки поведуть мене, — подумав Копчем. — Вони напевно нанюхали забитих оленів і біжать до стійбища, аби й собі щось поцупити».
Хлопчина забув про втому й пустився назирці за вовками. Він ще кілька разів угледів їх у чагарнику, але потім вони зникли. О, вовки вміють бігати! Але меткий Копчем уже знав, яким напрямом податися. І справді, вовки добре вели його.
З невеличкого горбка хлопець побачив стійбище — вгору здіймався дим від таборового вогнища. Копчем скрикнув і помчав далі.
Хитаючись від втоми, добіг до стійбища.
Але — що це?
Де Мамутик, Гунач, Вовчий Пазур та решта мисливців? Де Вивірчак, Жучок та інші хлопці? Ці, що сидять тут, — не знайомі йому. Це чужинці!
— Га, гош, гош, гош! — закричали чужинці з подиву, коли перед ними раптом з’явився Копчем.
Вони оточили переляканого Копчема, сміялися з нього, штовхали, а один з них вихопив йому з рук палицю й замірився на задиханого хлопчину. Та Копчем не чекав, поки його вдарять, і, мов ящірка, кинувся поміж ворожими ловцями. Однак далеко не встиг відбігти, його спіймали й притягли назад до вогнища, де сидів ватаг і гриз печене оленяче стегно. Ватаг був великого зросту, з лихим поглядом, розпатланим волоссям, в якому стирчало довге перо.
Хтось штовхнув Копчема так, що той упав на землю. Копчем звився гадюкою й затопив зуби в руку ловця, який його вдарив.
Вожака це дуже розсмішило, йому сподобалась хлопцева сміливість. Він наказав не кривдити Копчема й кинув полоненому кістку, на якій було ще трохи м’яса. Але Копчем не торкнувся її.
Навколо полоненого юрмились чужі хлопці, з цікавістю розглядали його, щось говорили, але Копчем нічого не розумів. Сидів, зіщулившись на землі, й щоразу, коли якийсь хлопчина хотів смикнути його за ногу чи за волосся, погрозливо гарчав і шкірив зуби. Це дуже смішило хлопчаків.
Бенкет тривав до пізньої ночі.
Врешті Копчем підсунув ногою кинуту кістку і обгриз її. Потім шпурнув ту кістку далеченько, й двоє вовків одразу почали битися за неї.
Полонений не міг ступити ані кроку, його добре стерегли. Ох, де ви, сильний Мамутик, Вовчий Пазур, Гунач та інші відважні мисливці? Коли б ви прийшли звільнити малого Копчема від оцих жорстоких людей!