Частина четверта
У СЕРЕДНІЙ ЧЕХІЇ
ВИКРАДЕНА ДІВЧИНА
Гунач, найкращий слідопит племені, вже третій день переслідує стадо оленів, яке мандрує з полабських мочарів на літні пасовиська в Південно-чеському підгір’ї.
Гунач, пригинаючись, перебігає від гущавини до гущавини, ховається під крислатими гілками й уважно стежить за стривоженим стадом. У тремтячих руках мисливець стискає кам’яну булаву. Від хвилювання він часто кліпає очима, але обличчя в нього немов усміхнене — то від страшного шраму, що перетинає Гуначеві одну щоку. Цей шрам — згадка про відчайдушну боротьбу в печері з ведмедем, який мало не вирвав хороброму ловцеві геть усе підборіддя. Гунач, дужче схожий на горилу, ніж на людину, плямкає губами, ніби вже жує соковите оленяче м’ясо. Цього дня ще ніхто з племені нічого не їв…
Олені були чимось налякані. Вони тільки трохи попаслись, а потім знову подалися далі. Самиця-вожак весь час тримала ніздрі проти вітру й не паслася, як решта.
Гунач вирячував очі й нервово тупцяв на місці. Здобич так близько! Коли б це й інші мисливці були вже тут! Чого вони там забарились, ледацюги? Якщо не прийдуть вчасно, рогачі зникнуть за близькою річкою, й плем’я тоді голодуватиме…
Лише кілька днів тому, згадує Гунач, плем’я могло мати їжі вдосталь. Велике стадо оленів тікало від Лаби, гнане хмарами комарів та мух. Гуначеві пощастило вислідити стадо, й він негайно повів своїх на лови. Та їх випередило якесь чуже плем’я, значно сильніше. Мамутикове плем’я малювалося червоною фарбою, а чужі мисливці були пофарбовані жовтою. Вони прогнали Гунача та його друзів, важко поранивши двох ловців. Гунач сам бачив, як ті двоє впали в знемозі й уже не підвелися. Їх залишили на поталу вовкам — бо що з ними діяти, коли вони не здужають бігти? Так Мамутикове плем’я втратило двох воїнів і здобич…
Чуже плем’я само почало переслідувати оленяче стадо. Серед того сум’яття кілька невеликих гуртів оленів одбилося від головного стада й кинулось урозтіч. Мамутикове плем’я подалося слідом за одним таким гуртом і дійшло з ним майже до річки Сазави.
«Напевно, наші ловці загубили слід!» — подумав Гунач і вирішив піти назустріч племені. Баритися не можна було — якщо цей гурт оленів знову з’єднається з головним стадом, то плем’я втратить здобич.
Розміркувавши так, Гунач швидко продерся крізь гущавину й, ховаючись поза кущами, стрімголов помчав назустріч племені.
Вибігши на невеличкий горбок, Гунач помітив своїх друзів, що простували крізь лісові зарості. Він гукнув, аж луна покотилася навкруги, й замахав у повітрі кам’яною булавою. За мить плем’я оточило слідопита, й він збуджено й недоладно почав розповідати про бачене.
Ватаг племені, дужий Мамутик, одразу збагнув, про що йдеться, й миттю наказав розпочати лови. З дванадцятеро мисливців, кілька юнаків та дівчат вирушили за Гуначем. Ватаг, тримаючи в руці списа з кам’яним наконечником, повчав, як слід нападати на оленів. Дівчата на чолі з Ласичкою виганятимуть стадо. Тому їм треба поспішати якнайдужче, щоб обійти оленів.
Незабаром загін ловців зник у кущах. Решта племені — жінки з малими дітьми — знайшли біля потоку затишне місце. Тут вони й чекатимуть на повернення мисливців. Коли б тільки ті повернулись із здобиччю!
Жінки мали на собі хутра, прив’язані міцним ременем. Деякі з них на спинах несли малят. Перепочинку раділи всі. Голі діти незабаром уже безтурботно гасали навколо, оглядаючи нове стійбище.
З жінками й дітлахами залишився молодий Сова. Він не міг узяти участі в ловах, мав розбите коліно й шкутильгав, а тому ватаг наказав йому нести вогонь, схований у жевріючій губці, й пильнувати, щоб той вогонь не погас. Тепер Сова разом із жінками розкладав вогнище. Очі в нього вирячені, значно більші, ніж у інших членів племені, і не сховані під міцними чоловими дугами. Мабуть, тому його й звуть Совою.
Непосидющий Вивірчак, лазячи по деревах, знайшов старе гніздо. Скинув його Сові на розпалку. За мить полум’я шугнуло високо вгору. Діти підносили до вогнища оберемки хмизу та шишок.
Кілька жінок подалися в лісок шукати їжу. Незабаром знайшли суниці. Діти їли все, що бачили: щавель, траву, квіти будяків та гриби. Втамувавши голод, вони знову весело стрибали, брьохались у потоці, бризкались водою.
За Вивірчаком усюди ходить дика гуска з поламаним крилом. Хлопчина спіймав її, коли вона була ще гусенятком. Відтоді вони стали нерозлучними друзями. Він пестить її, годує, а коли покличе: «Гус-ко!» — вона відразу ґелґотить і біжить до нього. Зараз гуска разом з дітьми купається в потоці.