«То, напевно, Мамутик!» — подумав Копчем і проскавучав гасло племені. Відразу почув тиху відповідь.
Мамутик уже чекав на Копчема. Він важко дихав, очі в нього гарячково блищали. Та ватаг не піддавався слабощам. Він виконає своє завдання або загине. Мамутик підвівсь і приклав гарячу головешку до жевріючої Копчемової. Запалахкотів веселий вогник. Мамутик з Копчемом побігли поруч. Сподівалися, тепер їм уже ніщо не загрожує. Вони вже відбігли досить далеко, а чуже плем’я між чотирма вогнищами, мабуть, спокійно спить собі.
Раптом над долиною розляглися тріскучі вибухи.
— Що це? — злякався Мамутик, сторожко прислухаючись.
Копчем захихикав.
Знов вибухи!
Копчем сміється голосніше.
— Чого це ти, Копчеме? — підозріливо допитується Мамутик.
— Копчем — трохи горішків — у вогонь… — признався бешкетник, щулячи вуха, та відразу ж відскочив, бо розлючений Мамутик хотів припекти йому гарячою головешкою тіло.
— Копчем — нерозважний малюк, а не молодий ловець, — докоряє Мамутик юнакові, котрий своєю витівкою переполошив, мабуть, усе плем’я.
Копчем біжить схилом до річки, йому весело, і він уже не боїться, що шарецькі ловці помітять їхні палаючі головешки. Звичайно, коли б горішки вибухли раніше, розпочалася б дика погоня. А Мамутик цього не витримав би, — аж тепер зрозумів хлопець. Та все минулося, гребінь гір ховає, і вже не треба так поспішати. Копчемова гілка гарно розгорілася, навіть дмухати на неї не треба. І Мамутик вже, напевно, не сердиться.
Захеканий Копчем зупинився, щоб зачекати на змученого Мамутика.
— Мамутику, — почав Копчем, — а таки гарно: вартовий спить біля вогню — раптом бух! бух! бух! — гарячим горішком дістає по носі! Ги-ги-ги!
— Шибенику! — лагідно насварився ватаг і смикнув хлопця за вухо.
Хоч було й не дуже боляче, але Копчем навмисно голосно заскиглив.
Біля річки відшукали схований човен. Перш ніж на нього сісти, розклали в захистку на березі маленьке вогнище. Коли вже червоних жаринок було багато, Копчем відірвав шмат дерну, згорнув туди жаринки й поніс до човна. Та лише ступив два кроки на хиткому човні, як той гойднувся, і Копчем стрімголов полетів у глибоку воду. Жаринки зашкварчали…
Копчем добре плавав і швидко вибрався на берег. З жалем дивився на воду й зажурено почмихував носом. Дерен з вогнем пішов на дно річки.
— Що ж, доведеться знову йти по вогонь! — удавано серйозно мовив Мамутик.
Копчем заплакав.
Мамутик нахиливсь і почав роздмухувати кілька жаринок, що їх він назгрібав серед приску на березі. Хлопець повеселішав, підскочив до ватага й цього разу переніс жаринки в човен без будь-яких пригод.
Тихою ніччю двоє ловців пливло по річці.
На сході ще й не світало, коли вони дісталися до Білої скелі.
Старий Гунач, якому вночі було так холодно, що він не міг і заснути, стояв на вершечку скелі. На блискучому плесі Гунач помітив напівзакурений стовбур, а на ньому дві маленькі чорні постаті. Це вони! Та де ж вогник?.. А замерзлому Гуначеві так хочеться погрітися!
Нарешті човен пристав під скелею.
Зашаруділи гілки в хащі, й у стійбище на Білій скелі ввійшли два змучені мандрівники. Гунач тихенько привітав їх — не хотів будити всіх, раз вогню не принесли.
Але веселий Копчем уже роздмухує гарячі жаринки на дерні, якого досі ховав.
Гунач заверещав з радощів, і все плем’я вмить прокинулось.
Знов є вогонь! Слава, слава вогню!
Полум’я шугає високо. Якщо шарецькі на світанку подалися на лови, то вони помітять на Білій скелі яскраве вогнище.
Обох сміливців оточили заслуженою пошаною. Та Мамутик не радіє разом з іншими. Він лежить, зіщулившись, і кашляє. То його трясе лихоманка, то заливає піт. Вовчий Пазур з Гуначем переносять хворого ватага до вогнища й стелять хутра на плоску брилу. Мамутик труситься ще дужче й просить хутра ще й ще. Дярга обіклала йому тіло нагрітим камінням, загорнутим у шкури.
Нарешті лихоманка минула, й Мамутик заснув. Дярга сиділа біля нього й час від часу підкладала в постіль тепле каміння.
Жила покликав Забіяку:
— Ходи погрійся!
Забіяка буркнув:
— Мені не холодно!
Гунач узяв шматок м’яса, загріб його в гарячий присок — старий міг їсти лише добре спечене, сире не жувалося. Він казав, що м’ясо, спечене в приску, має смачний солоний присмак. Солі тоді ще не знали.
Гунач почав розповідати таке:
— Давно. Я маленький. Ми без вогню. Буря залляла все. Ми не пекли. Не гріли ніг. Трісь! Відламався кусок сонця. Пролетів стрілою крізь хмари. Ревів голосніше, ніж стадо спійманих мамутів. Уп’явся в бук і розколов його. Я впав. Скочив — дерево горіло. Багато вогню було!