До вечора на Білій скелі стояли вже аж чотири намети. Жінки встелили долівку сухою травою, вхід позавішували від вітру оленячими шкурами. Дярга наламала соснових гілок і поклала їх на верхівки наметів, щоб дощова вода не протікала всередину.
Вночі пішов дощ, але в шатрах було затишно.
Минуло кілька днів. Ловці зголодніли. Треба було йти на пошуки їжі.
На таборовій раді вирішили зачекати в цьому стійбищі на осіннє переселення оленів. Коли полювання буде вдалим, як торік, плем’я перезимує на Білій скелі. Коли ж ні — то ще до зими переселиться в інші краї.
Розвідники подалися в степи за Білою скелею подивитись, чи гуртуються вже олені, чи не помітно вже якихось ознак їхнього переселення.
Щороку напровесні великі стада оленів мандрують від річки Лаби на холодніші південно-чеські плоскогір’я, рятуючись від нестерпних комарів та ґедзів.
Восени олені повертаються тією ж дорогою назад.
Два досвідчених ловці-розвідники — Кумач та Щербатий Зуб — просувались Білою скелею. Кумач мав при собі тисовий лук, а в шкіряному сагайдаці стріли з кремінними наконечниками. Щербатий Зуб був озброєний добре загостреним списом. За поясом у кожного стирчали кам’яні булави.
Ловці вийшли на високе плоскогір’я. Оленів не видно було. Не видно було й чужих ловців, які готувалися б до нападу на стада. Розвідати, чи інше плем’я не перетне оленям дорогу раніше, ніж стада досягнуть Великої річки, — головне завдання Кумача та Щербатого Зуба. Бо чужаки могли змусити стадо звернути в інший бік, і тоді Мамутикове плем’я не дочекалося б його.
Першого дня розвідникам пощастило злапати лише одного бабака, який вискочив перед ними з нори. Та другого дня вони, нарешті, помітили вдалині невеличке стадо оленів. Пильно придивившись, ловці побачили, що то не олені, а порозкидані камінні брили. Місцевість була майже гола. Тільки де-не-де виднілися покривлені, обшмагані вітрами дерева.
Ловці спускались у видолинок напитися води з джерела.
Аж тут «камінні брили» заворушились — невеличке стадо оленів пустилося навтіки.
Мисливці збентежено дивились услід стадові.
Кумач бив себе по голові:
— Кумач — нетяма! Його нігті ще не вигострені! Він — недолугий ловець, який просить тура здатися живцем!
— Щербатий Зуб — черв’як, веретільниця! Гадав, що то камінні брили, порослі травою, а ті брили ось — утікають!
Тільки надвечір розвідники вислідили нове стадо. Олені паслися на протилежному скелястому схилі. Ловці застигли, потім поволі стали нахилятися, поки не припали до землі, а тоді вже поповзли до стада.
Олені безтурботно паслися. Їх охороняла могутня самиця. Ловцям треба було пильнувати, щоб вона не зачула й не помітила їх. Літня коричнева шерсть оленів майже зливалася з навколишньою місцевістю. Тварини уникали високої трави, бо не могли рвати її, а полюбляли низькі трави та лишайники.
Діставшись до половини схилу, ловці принишкли. Чекали, чи не підійде близько якийсь олень.
Раптом самиця-вожак захвилювалась — почула небезпеку. Вона затупотіла й кинулась тікати, а за нею й інші олені. Та цієї миті ловці вже вистрілили із свого захистку, й стріла влучила в найближчого оленя. Поранена тварина залишала за собою криваві сліди. Тепер легше було переслідувати її.
З гори видно було, як стадо зникає вдалині, але поранений олень відстає. Ловці були певні, що здобич від них не втече.
Але тут трапилося щось несподіване. Із сховища в гущавині вискочило троє вовків. Виючи, вони погналися за стадом, оточили пораненого оленя й люто напали на нього. Олень був іще дужий — він високо підстрибував, захищався ногами й крислатими рогами. Та коли один з вовків уп’явся йому в шию, долю оленя було вирішено. Він іще борсався, підскакував, щоб скинути хижака, але порятунку вже не було. Інші два вовки схопили зубами його за ноги, і олень повалився на спраглу землю.
Тієї ж миті сюди прибігли обидва ловці й почали бити сокирами оскаженілих вовків. Одного вбили, а інші два втекли.
Щербатий Зуб вколов забитого списом, і обидва ловці напилися свіжої крові. Потім оббілували оленя, відрізали роги й тут же на місці нашвидку вишкребли шкуру. Хотіли було оббілувати й вовка, та покинули, бо в нього хутро вже було пошкоджене.
Наївшись, ловці лишили решту здобичі вовкам, а самі знайшли поблизу притулок на ніч. Були впевнені, що цієї ночі вовки не турбуватимуть їх.
Уранці Кумач і Щербатий Зуб узяли оленячу шкуру й знову подалися на розвідку. Але за цілий день не здибали нічого цікавого.
Лише перед заходом сонця повз ловців промчали прудконогі сайгаки, і то так швидко, що годі було й думати про лови. Кумач казав, що сайгаки, мабуть, побігли до водопою.