Миттю кинулись до хлопця й підклали до гілки жмут сухої трави. Трава спалахнула. Тепер уже можна спокійно підкидати хмиз. Вогонь не погасне.
А горбок на старому вогнищі тим часом зростав. Мисливці копали жовту глину оленячими рогами та широкими лопатковими кістками й приносили до могили у шкіряних мішках. Діти не відставали від дорослих.
Заходило сонце.
Нян подав знак, що означав: могила вже досить висока. Всі посідали навколо могили й заспівали. Хоч це були лише грубі протяжні звуки, але вони зачаровували присутніх спільним чуттєвим натхненням. Незабаром у співі забринів певний ритм, і в такт йому мисливці почали хитатися назад і вперед.
Здалека долинало виття вовків та гієн. На Павловські гори сідала чорна хмара, а від річки повівав холодний вітрець.
ВЕНЕРА ВЕСТОНИЦЬКА
Копчем залишився біля нового вогнища. Він сидів на камені, підкидав у вогнище хмиз та потрощені кістки й спостерігав за сивим димком. Колечка диму здіймалися вгору й танули у височині.
Копчем просидів так цілий день, і все плем’я вже знало, що Копчем став тепер охоронцем вогню, йому допомагав Огнош, хлопчина, молодший від Копчема десь на рік. Жінки принесли цілу купу хмизу, й Копчем міг спокійно дивитись на вогонь, поринувши у свої думки.
Вогонь — це величезна сила. Він перемагає все. Відганяє звірів, пече м’ясо, гріє. Без вогню не перезимуєш… А плем’я мало не втратило його. Глина може придушити вогонь, і дощ може залляти його… Тож вогонь треба пильнувати — згасле вогнище не оживе.
Відтепер Копчем пильнуватиме вогонь. Копчемів вогонь ніколи не згасне. Бо це вогонь його матері Ніяни. Її Копчем теж ніколи не забуде. Вона житиме в цьому вогні. Доки палахкотітиме Копчемів вогонь і здійматиметься білий дим, доти Ніана витатиме над вогнищем, запаленим від її могили.
Копчем підкинув у вогонь в’язку хмизу й замилувався клубами диму.
Цікаво: кинеш у вогонь хмизу, диви — за мить у вогнищі вже не хмиз, а попіл, а вгорі — дим. Яке все це дивне! І ніхто не може цього збагнути! Так само, як і з людиною: тіло лежить нерухомо, а подих лине вгору, поки не розвіється. Тоді кажуть: «Помер!» Дух розлучився з тілом, мов дим із деревом, і вже ніколи не повернеться. Хто вмер, той не дихає.
Все гаразд у племені, поки воно має вогонь. Старі мисливці розповідають, що колись за тяжкої мандрівки плем’я втратило вогонь, переправляючись через річку. Ловець, який ніс пеньок, що тлів усередині, впав у воду, і вогонь потонув. Це було великим лихом. Минуло багато часу, поки мисливці за дорогі шкури придбали новий вогонь від іншого племені. А ще кажуть, що тоді багато хто з племені загинув узимку від холоду, хижих звірів та різних хвороб, бо їло плем’я лише сире м’ясо. Біда без вогню, біда!
А що було б, коли б і в того, чужого племені, згас вогонь? Коли б наше плем’я не зустріло іншого племені, яке володіло вогнем? Всі загинули б без вогню…
До палаючого вогнища мовчки підійшов Укмас, тримаючи в руці шмат м’яса. Він потовк м’ясо зубрячою кісткою, вигріб з приску розпечений камінець і поклав на нього м’ясо. Потім присів біля цієї своєї плити, чекаючи, поки м’ясо спечеться. Укмас підібгав ноги, обхопив руками коліна й поклав на них голову, його коса, перев’язана ремінцем, стирчала вгору.
Укмас показав рукою, що біля вогнища безладдя. Малий Огнош негайно взяв кілька смерекових гілок і позмітав порозкидані головешки. Більші головешки та гілки Копчем палицею відкинув назад у вогонь. Добре, що Укмас не розсердився й не надавав їм по потилиці, як це роблять інші ловці, коли наступлять або сядуть на гарячу головешку. Справді, навколо вогнища має бути чисто.
Але Укмас уже не звертав уваги на хлопців.
Копчем хрипло відкашлявся й сплюнув далеко, як це робили дорослі мисливці. Потім звернувся до Укмаса:
— Без вогню не можна жити.
Укмас не відповідав.
Тоді Копчем знову:
— Вогонь народжується з вогню.
Укмас мовчав і пильнував м’ясо, що починало рум’янитися.
Копчем показав на свій чудодійний вогонь:
— Дощ на вогонь — вогню нема. Не буде вогню — що робити?
Ловець удавав, ніби не слухав хлопчину, тільки часом скоса поглядав на нього. Хіба міг він розмовляти серйозно з молокососом! А Копчем таки сміливий хлопець, якщо наважився звернутись до справжнього мисливця!
Після хвилинного роздуму Укмас усе ж озвався, йому, мабуть, сподобалась хлопчикова допитливість.
— Вогонь, — великі чари. Копчем малий хлопець, але знає, що кремінь викресає іскри. Камінь і кремінь — крес-крес! — і летять вогняні іскри. В кремені вогонь, але важко запалити іскрою. Ніхто цього не вміє, крім великого вождя — Сірого Вовка. Та він уже не водить своє плем’я. Сірий Вовк уже не викрешує вогонь. Сірий Вовк покинув своє плем’я. Багато зим тому…