— У Кондрука Василя Львовича.
— Значить, Ігоре, ви не йшли разом зі школи? — знову повернувся до першого запитання Бухов. Юнак заперечно похитав головою. — А чий он другий «дипломат»?
Ігор здивовано глянув на «дипломат», наче досі його не бачив.
— А справді, Ігорок, чий? — запитав батько.
— Він… я… — і юнак відвернувся до вікна, кусаючи губи.
— Подай-но мені його, — попрохав Бухов. — Дозволиш подивитись?
Ігор неохоче нахилився, подав, уникаючи їхніх поглядів. Денис клацнув замками, розкрив — підручники, зошити. На внутрішньому боці кришки намальований зеленим фломастером невеликий знак R і ламана блискавка червоним. Ось чия робота — ті знаки! Отакої! Не чекали. На щоденнику підпис: «…учня 10 «в» класу середньої школи № 37 Шейченка Віталія Семеновича». Бухов погортав — п’ятірки, четвірки і зрідка трійки. Жодного запису — зауваження класного керівника. Щотижня підписаний матір’ю. Ось і останній день: з фізики — п’ять, з історії — чотири.
— То як до тебе потрапив Віталіїв «дипломат»? — глузливо прискалив праве око слідчий.
— Невже ти збрехав, Ігорок?! — вражено витріщився на сина Біронський. — І кому! Я… я нічого не розумію. Чому цікавляться товариші Віталієм і Аркадієм? Що вони накоїли?
— Заспокойся, нічого не накоїли, — промимрив Ігор. — А «дипломат» дав мені Віталій. Збирався кудись іти, і він йому заважав.
— І ти не знаєш куди? — вихопилось у Тополюка.
— Не знаю.
— Дивно: друзі, а мали таємниці один від одного, — іронічно зауважив Бухов.
Ігор похнюплено мовчав. Євген йому не вірив. З якої причини хлопець не зізнавався, куди пішов Віталій після уроків? Чи йому було щось відомо про золотий імперіал?
— Розшифруй нам значення цього знаку, — Бухов розвернув «дипломата» до Ігоря і тицьнув пальцем в букву R.
— Гм, — звів брови Ігор. — Просто Віталій любив його малювати. Вигадав собі і малював без будь-якого значення.
— І в твоєму під’їзді намалював?
— Хіба? А я й не помітив.
— А на ваших партах?
— То Віталія робота, — роздратовано визнав Ігор. — Віталія!
— А тепер відкрий свого «дипломата», — попрохав слідчий.
Ігор не поворухнувся, ніби зверталися не до нього. На вилицях напнулися жовна, ніздрі гнівно роздувались.
— Ти чого, Ігорок? — стурбовано мовив батько. — Покажи, якщо товариші просять.
— Сам показуй!
Біронський-старший, знітившись, взяв другий «дипломат», відчинив. На його кришці той же знак. Станіслав Андрійович нахилився — розглядав… Насупився.
— Неприємний, — зазначив. — Блискавка нагадує горезвісну гестапівську емблему. Не схоже, щоб таким захоплювався Віталій. Га, Ігорок? Ти не помиляєшся? Часом не Мазун понамальовував?
Ігор презирливо скривив губи. Слідчий видобув з кишені фотокартку, подав Станіславу Андрійовичу.
— Подивіться. Впізнаєте?
Біронський-батько глянув на неї — Віталій на бетонному дашку під’їзду, — і відсахнувся, бліднучи.
— Господи… — заплющив очі, і фотокартка затремтіла в його руках. — Коли ж це?.. Нещасний випадок?
Бухов передав знімок Ігорю. Юнак з острахом кинув погляд на фото, і його кругле обличчя зсудомилося. Натужно ковтав слину, мов стисло горло.
— Що тепер скажеш?
— Я… я нічого не знаю. Я відразу після уроків пішов додому, — пробелькотів Ігор і квапливо тицьнув фото слідчому в руку.
— Так, розмови у нас не вийшло, — із смутком у голосі сказав, підводячись, Денис.
Біронський кинувся до сина й вхопив його обома руками за плечі, затермосив, щуплявий і непоказний, вчепився, наче хлопчак в грубий стовбур дерева.
— Ти… ти… щось приховуєш… — задихався від безпорадності й безсилля. — Знаєш, а мовчиш. Що він зробив? Чому міліція ним цікавиться? З ким ти зв’язався? Щоб його ноги в нашій хаті!..
Син дивився зацькованими очима. Батько вважав Шейченка живим. Нехай. Бухов і Тополюк залишили квартиру № 20 з неприємним осадом на серці.
Сонце вже зарум’янилось і зависло над гаєм. За годину на місто впаде вечір. До сутінків вони ще встигнуть побалакати з Аркадієм Апостоловим. Будинок № 26, де він мешкає, поруч.
— Як тобі Ігор? — спитав Бухов, коли вони спускалися з ганку. — Гарне справив враження?
— Нещира людина, і з батьком грубий.
Тополюка прикро вразили «стариган», зневажливі погляди хлопця. Сам він ріс з матір’ю — батько, дільничний інспектор, загинув у сутичці з бандитами, і Євгена досі обіймав жаль, коли згадував його. Довго заздрив дітям, що мали батьків. Якось навіть нишком від матері плакав, повернувшись увечері з ігрищ, бо за Васьком приїхав тато на велосипеді, посадив товариша на раму…