— Нелегко їм з Ігорем. Ох і лобуряка, — покрутив Денис головою. — Батько поруч з ним наче підліток.
— На його столі ні підручника, ні зошита, — згадав Євген. — Навіть не відкривав «дипломата».
— Йому не до уроків, — розважливо сказав Бухов. — Він лежав і думав… Чи справді Ігор не знав про імперіал і куди пішов Шейх? Не знав про нещасний випадок?
— Гм, не знав, куди повіявся друг? А щоб не похвалитися імперіалом… — знизав Тополюк плечима.
На цьому їхня розмова обірвалась. Вони ступили в під’їзд будинку № 26. Євген придивлявся до стін, підіймаючись сходами за Буховим. Денис раніше за нього побачив — тицьнув пальцем у знак, намальований на стіні, — R, пронизане ламаною блискавкою. Якщо порівняти з виведеними на партах у класі і в під’їздах, в «дипломатах» Віталія і Ігоря, знак — робота однієї людини. Чи дійсно їх писав тільки Шейх?
Квартира Апостолових на четвертому поверсі. Двері теж оббиті дерматином, з оглядовим вічком, але без візерунків із головок цвяхів, як у Біронських. Що за ними чекало на них? Аркадієва нещирість? У сусідів навпроти плакала дитина. А за дверима Апостолових — тиша. Слідчий подзвонив.
— Заходь, я не зачиняла, — глухо долинув жіночий голос.
Вони здивовано перезирнулись, бо запрошення явно адресувалося не їм, і вийшли у напівтемний, вузький коридор. Обдало смачними пахощами свіжоспеченого здобного тіста. Євген побачив біля стола у кухні невисоку біляву жінку в картатому фартушку. Вона зосереджено розкачувала) тісто. Її повні руки в борошні, і на лівій мочці вуха біла плямка, напевне, лапнула пальцями. Пахло прянощами — корицею, ваніллю.
— Щось ти швидко повернувся, — мовила жінка. — Наче літаком злітав. Га, Аркашо?
— Кх, — кашлянув Бухов, привертаючи її увагу.
Жінка, очевидно, мати Аркадія Апостолова, насторожено визирнула в коридор, зачувши чужий голос. Тополюк і Бухов зніяковіло привіталися з нею.
— А я думала — повернувся Аркадій. Поніс відро із сміттям, — усміхнулася вона. — Адже ви до нього? Мабуть, теж займаєтесь боротьбою дзюдо?
— І до Аркадія, і до вас, — відповів слідчий.
— Ми не проти поїздок Аркадія на змагання, — легко відгукнулась на розмову мати. — Вчиться він добре і поводиться славно. А спорт — це здоров’я. Боротьба зробила його дужим і впевненим. Він ріс кволим хлопчиком, його часто зобижали ровесники. А тепер не чіпають — бояться.
Апостолова відверто пишалася сином. І мала на те підстави: заняття спортом справді багатьом дає міцне здоров’я й силу. Тому Євген добре розумів радість матері, у якої на очах змужнів син.
— Оце завтра йому виповнюється сімнадцять. Хочу спекти торт, пиріжків. Домашнє смачніше. Прийдуть друзі: Ігор, Віталій… І коли він виріс?! Змигнули роки, як один день, — і журливо стисла губи, по хвилі продовжила: — Вже сушимо мізки, куди йому вступати після школи. Чоловік радить у політехнічний, а Аркадій хоче в педінститут на фізвиховання. Але ж яке життя у вчителя?! Ну, платню підвищили, а робота все одно не престижна.
— Моя бабуся сорок років вчителювала, — вихопилось у Тополюка з образою.
— О, тоді вчителі користувались авторитетом і повагою. І який з мого Аркашки Макаренко, господи?! Дитя…
Вона не запрошувала їх до кімнати — поспішала з готуванням до іменин, а чоловіка, очевидно, не було вдома, і слідчий з капітаном стовбичили у вузькому коридорі непроханими гостями. Вони почувалися незручно, позаяк вона мала їх за старших товаришів сина, а відрекомендуватись отак — ні сіло ні впало — не наважувались, бо настрій у матері Аркадія гарний, навіть святковий (завтра ж день народження сина!), і це стримувало. Ох, як часто доводилося їм порушувати спокій людей, втручатись у їхнє життя, торкатися заповітного… Не всі розуміли їхню роботу: дехто ображався, замикався у собі, й тоді доводилось пояснювати, вмовляти, вибачатись. Після того залишалось на серці якесь незадоволення.
— Хвилюємось: скоро випускні екзамени, — заклопотано казала мати. — Як він їх складе? Потерпаємо за твір і усний з мови і літератури. З інших предметів у нього п’ятірки і четвірки, а тут… — замовкла нараз, прислухаючись. — О, біжить Аркадій, грає… І скільки наказувала йому…
Вони нашорошили вуха: з під’їзду долинало глухе, ритмічне бухкання, наче хтось вибивав танок на бубні. За кільканадцять секунд прочинилися двері й до коридора скочив невисокий розпашілий русоволосий юнак, одягнутий у коричневі спортивні штани і білу майку, з синім пластиковим відерцем у руці.