— Ви не хвилюйтеся, Зоє Пилипівно, ми постараємося вас зрозуміти, — доброзичливо заспокоїв її слідчий. — У нашій роботі навіть дрібниця, на перший погляд, далека від справи, іноді суттєво допомагає слідству.
— Тоді я розповім… Ось уже рік, як читаю в десятих класах. Є різні учні: здібні, ледачкуваті, посередні, позбавлені обдарування. А є… Приміром, викликаю Шейченка, а він жодної формули, крім Н2О… — Красуцька гірко похитала головою. — Біронського — те ж саме. Апостолова — ні слова. Звісно, ставлю їм двійки. Викликаю через тиждень вдруге — знову нічого не знають. Я здивована, а вони зовсім не переживають, наче це звичайна річ. Переглянула журнал — з інших дисциплін у них оцінки добрі, крім української літератури й мови. Думаю собі, мабуть, не дається хлопчикам хімія, треба додатково попрацювати з ними. Запропонувала. Чекаю після уроків. Дарма: не прийшли, не залишилися.
— А як вони поводилися на ваших уроках? — запитав Бухов, і в його голосі Тополюк відчув стурбовані нотки.
— Пристойно, ще й осмикували Мазуницю, — Красуцька торкнулася пальцями блискавки на сумці. Спроквола продовжила: — А далі… Минуло три тижні. У мене маленька донька, живемо в одній кімнаті, залишаю її з мамою, завжди поспішаю додому. Пам’ятаю, двадцять третього жовтня прибігла, дала Віці поїсти і поклала спати. Щойно вона заснула, дзвонить телефон. Беру трубку — вже гудки. І прокинулась мала. Через кілька хвилин знову — дзінь… Беру — гудки. І так до дев’ятої вечора я, мама і чоловік хапали трубку. Дитина плаче — не спить, ми роздратовані, злі, хоч візьми і відріж телефон. Здогадалися, хтось бешкетує. Думаємо, може, вночі припинить. Де там: чотири рази будили Віку.
— Ви б звернулися на телефонну станцію, — порадив Тополюк, не розуміючи, до чого веде Зоя Пилипівна.
— Чоловік звертався. Сказали, щоб встановити, з якого номера дзвонять, треба дозвіл міліції чи прокурора, начальства зв’язку. Велика морока, — вона нервово застібала і розстібала блискавку. — Наступного дня у школі все переживала, що там вдома. Коли повернулась, мама каже: «Ніхто не дзвонив». А за годину… — і Красуцька з відчаєм махнула рукою.
Аналізуючи сказане Красуцькою, Євген зробив висновок: дзвонили їй з квартири, у якій, мабуть, до дев’ятої вечора нікого, крім бешкетника, не було. Вночі, коли всі спали, він прокидався і крадькома дзвонив…
— П’ять діб тривало знущання, — продовжувала вчителька. — Дитина вибилась зі сну, ми пересварились і з острахом дивилися на телефон. На шосту добу він замовк. Боже, нам аж не вірилось, наче знову на світ народилися. Тиждень відходили. Думали минулося. Але четвертого листопада знову почалося… Тоді чоловік питає мене: «Хто у тебе злісний двієчник?» Перелічила. П’ятеро. «Кого з них тиждень не було у школі?» Почала згадувати…
Зоя Пилипівна втупилась у свої босоніжки, закусила губу. Напевно, вгамовувала хвилювання.
— І кого ж?. — м’яко, співчутливо поцікавився Бухов.
— Шейченка, Біронського і Апостолова. Виїздили на кущові змагання до Хмельницького. Я глянула у довідник— телефон є у Біронського. Чоловік порадив: постав їм трійки. Поставила — дзвінки припинилися.
Євген перезирнувся з Денисом.
— Я… я не вірила, — Зоя Пилипівна відірвала погляд од босоніжок. — Викликала Апостолова — нічого не знав, поставила двійку, і того ж дня відновилися дзвінки. На наступному уроці Апостолов підняв руку. Здогадалася, що вивчив урок. Поставила четвірку, і дзвінки припинилися.
— Щось змінилося у поведінці хлопців? — запитав Тополюк.
— У поведінці ні, а от в поглядах… — Красуцька затнулася, шукаючи точного визначення. — Глумлива посмішка, зверхність, мовляв, ми свого доб’ємось і приручимо тебе, негіднице. Мені робилося страшно…
— І ви нікому не розповідали про це? — із жалем у голосі запитав слідчий.
— Розповіла директорці. Але Майя Борисівна розгнівалась… Мовляв, наша школа на гарному рахунку в міськвно і облвно, юнаки — гордість школи. І чи потрібна спортсменам хімія? А ми боремося за високі відсотки успішності, — і Красуцька махнула рукою.
— І ви ставите їм добрі оцінки? — поцікавився Тополюк, тамуючи нотки невдоволення.
— Іноді не ставлю, щоб хоч трохи заспокоїти свою совість. Мабуть, ви мене… — Красуцька не доказала, рвучко підвелася й пішла.
Вони мовчки дивилися їй услід. Постать вчительки то з’являлася, то зникала поміж перехожих. Несподівано Євген угледів серед натовпу невисоку повну жінку з квітчастою парасолькою. Жінка припадала на ліву ногу й спиралася на сірий ціпок. Євген пильно придивлявся до ціпка. Звичайна металева сіра трубка, брунатна ручка, чорний гумовий наконечник. Серійне виробництво. Їх продавали в аптеках.