— За того хлопця? — сумно запитала жінка.
— За нього.
— Римма наче була вдома: чула, як грюкнули їхні двері.
— А ось дзвонимо, і ніхто не відчиняє.
— Мабуть, кудись пішла. Хіба після всього всидиш у хаті? Ви заходьте до мене.
У вітальні, обставленій звичайними меблями: диван, сервант, шафа, два крісла, стіл і чотири стільці, телевізор, акваріум з чудернацькими рибками, — вони сіли за стіл. Господиня підперла скроні долонями й очікувально поглядала на них. Тополюк попросив жінку назвати своє прізвище, ім’я і по батькові.
— Ольго Кирилівно, Римма зналася з небіжчиком? — поставив перше запитання Бухов.
— Очевидно. Десь з місяць тому я почула якесь вовтузіння в коридорі. Глянула у вічко — Римма борюкається з хлопцем, не пускає до квартири. Ну, я вискочила, і він дременув.
— Справді, коли б незнайомий, дівчина покликала б на поміч, — погодився Тополюк.
— Звичайно, — кивнула господиня. — Потім я кілька разів пробувала зігнати його з підвіконня. Навіть тягнула за ногу. Та де там! І догрався, — сумно мовила Ольга Кирилівна.
— І він часто тут з’являвся?
— Останні тижні майже щодня, і все після обіду.
— А як його називала Римма?
Ольга Кирилівна замислилась…
— Дивне ім’я, — спроквола проказала. — Як царів чи попів у Африці. Ніяк не згадаю.
— Султан, імператор, король, мулла… — підказував Бухов.
— Ні, мов схоже… на шию.
«Шия, шия…» — повторював Євген подумки і нараз випалив:
— А не шейх?!
— О, шейх! — зраділо підхопила господиня. — Шейх!
— А де Римма працює? — запитав Бухов.
— Вчиться в десятому класі.
— У якій школі?
— Тридцять сьомій.
Євген зиркав на акваріум, де метушилися різноколірні казкові рибки: невеличкі, з довгими і пишними хвостами, лупоокі, смугасті, наче крихітні дикі поросятка.
— І останнє, Ольго Кирилівно. Ви не бачили кривого?
— Це чоловіка, що припадає на ногу?
— Може, й припадає на ногу, може, й прізвисько.
— З таким прізвиськом нікого не знаю. А от кривого хлопця бачила сьогодні — пив квас.
— О котрій годині?
— Десь о першій, бо я теж брала бідончик для зятя і дочки. Люблять вони попивати холодний квасок після роботи, — всміхнулася Ольга Кирилівна.
— А який з себе Кривий? Скільки йому приблизно років?
— Спеціально не придивлялася до нього. Пам’ятаю, спирався на сірий ціпок і не згиналась у нього права нога. А років йому… двадцять п’ять — двадцять сім, не більше. Як моєму зятю.
— Ви б його впізнали? — запитав Тополюк.
— Авжеж: високий, чорнявий. Якийсь у нього недобрий погляд.
— Часом не мешканець цих будинків?
— Ні, бо раніше не здибала в нашому районі, — впевнено заперечила жінка.
— Римма зранку ходить до школи?
— Еге.
— А Шейх був з портфелем чи з сумкою?
— Без нічого. — Ольга Кирилівна потупилась і зніяковіло запитала: — Це завжди прокуратура і міліція займається нещасними випадками? Я чомусь…
— Завжди, — відповів Бухов.
— І навіщо? Адже людина сама винна — не вбереглася чи з дурного розуму… А вам стільки роботи, — поспівчувала і пожаліла їх балакуча й приязна господиня.
— Іноді криються, Ольго Кирилівно, за нещасними випадками злочини. Тому й перевіряємо, — сказав Тополюк.
Жінка підсвідомо відчула, що вони до чогось дошукувались. Втім, сусідка Римми Полякової повідомила цікаві факти: загиблий мав прізвисько Шейх, і його, безперечно, знала десятикласниця. Також виявилося: мешканці будинку № 19 справді бачили кривого. Чому перед смертю небіжчик сказав «кривий»? В останню мить свого життя людина згадує або дрібницю, або щось важливе. Євген недарма поцікавився, коли Римма ходить на заняття. Припускав: вона і Шейх з однієї школи. Одначе звідки у школяра рідкісна золота монета? Чи справді трапився нещасний випадок?
На лавці біля першого під’їзду жінок уже не було — стояли коло четвертого зі своїми знайомими, напевне, обговорювали їхній приїзд. Слідчий і оперуповноважений сіли у «Москвич». На сонці машина нагрілася: у ній мов у парилці. У відчинене віконце влетіла оса і дзижчала, б’ючись у вітрове скло. Бухов заклопотано глянув на Тополюка, потім на вікно під’їзду.
— В цій історії, Євгене, викликає підозру «кривий», синяк і чорна смуга на сорочці Шейха. Наче хтось вдарив його перед падінням. Може, чинив комусь опір? — сказав Денис.
— Може. А золота монета?
— Теж загадка.
— І мені здається, «кривий» не марення Шейха, — капітан намагався вхопити осу за крильця й випустити її у віконце. — А де золото, там завжди чекай злочину.