Ймовірно. Бухов і Тополюк теж дійшли такої думки. Слідчий висунув шухляду й поклав перед Ігорем імперіал. Хлопець витріщився на монету.
— Це золота?
— Еге, — підтвердив Денис. — У Віталія такі водились?
— Ні-і… — Біронський закрутив головою.
Бухов дістав із шухляди коробочку з вітрильником, показав свідкові. Ігор прицмокнув язиком:
— Гарна річ. У моєї мами точнісінько така.
— І цього не бачив у Віталія?
— У них взагалі ніяких коштовностей, навіть обручки у Віри Михайлівни… — з прихованою зверхністю сказав.
— А де ж він узяв гроші на магнітофон? — зненацька докинув слідчий.
— Я йому…
— Стоп! Ми ж домовились — тільки правду, — перебив оперуповноважений Біронського. — То де?
— Де? — Ігор стенув плечима. — Не знаю. Попросив мене, коли поцікавиться мати, сказати, що я дав покористуватись.
— І ти не питав Шейченка?
— Питав. Гаркнув на мене: «Не твоє собаче діло!»
Євген помітив, як Ігор крадькома витер об джинси спітнілі долоні, а його лоб всіяли дрібні краплини поту, які він не наважувався змахнути.
— Ви повертали гроші Віталію за гулянки в кафе «Дружба»?
Біронський роззявив рота від подиву, потім зазіпав, наче йому забракло повітря. Він мав жалюгідний вигляд. Мабуть, таким його ніхто не бачив з друзів і товаришів-однокласників.
— Вип’єш води? — нахилився до нього Тополюк.
— Не… не треба, — Ігор облизав губи. — Я і Аркадій не мали грошей платити. Завжди Віталій.
— А він де брав? Мати давала? — Бухов, як зрозумів Євген, не збирався повідомляти Бірону про знайдені п’ять тисяч карбованців у столі Шейченка.
— Мати йому стільки не давала, — повільно говорив Ігор. — Вони небагато живуть. А нам казав — виграв у лотерею. Якось хвалився, мовляв, закінчить школу — і обов’язково випаде йому «Москвич».
І «випав» би, подумав Євген, за п’ять тисяч з нижньої шухляди. Невже мати повірила б і в ту байку? Наївне хитрування. Слідчий виразно глянув на Тополюка, запрошуючи підключитися до допиту.
— Часто виходив Шейченко із зали в коридор кафе?
Біронський вражено звів брови. Не сподівався, що й це знали.
— Кожного разу.
— Чого?
— Дзвонив матері на роботу. Віра Михайлівна хвилювалась.
Правдоподібне пояснення. Можливо, й казав так Віталій товаришам, аби приховати справжню мету, а сам зустрічався в коридорі з сивим чоловіком. Без свідків. І випадково буфетниця Макашина натрапила на них.
— Часом ти не згадав Кривого — високого чорнявого хлопця з сірою ковінькою? Не бачив його?
— Ні, — Ігор наважився — змахнув рукавом з лоба рясні краплини поту.
— А навіщо ви постирали свої знаки у під’їздах і на партах?
— Еге, рейдери, — насмішкувато докинув Бухов.
— Які… рейдери? — у Біронського сполохано витяглося обличчя. — Я вперше чую.
— Ну-ну, не прикидайся. Що вони означають?
— То все Віталієва вигадка. Просто малював без всякого смислу, — гаряче заперечив Ігор.
— А що ти вигадав? — Тополюк сів напроти Біронського. Юнак уникав його погляду. — Не давати спокою дзвінками Зої Пилипівні за двійки?
Ігор густо почервонів й розгублено закліпав повіками. Далебі, Красуцька не помилилась у своїх висновках. Тополюк перезирнувся з Денисом. Відрадно, юнак не позбувся здатності пройматися соромом.
— Чого мовчиш? — запитав його слідчий.
— А… а ви докажіть! — несподівано зухвало випалив Ігор, і червона фарба зійшла з його обличчя. — Не тільки мені одному вона ставила двійки! Не мені одному!
Отакої! Євген разчаровано гмикнув. Звичайно, нелегко зізнатись у брудному вчинку. Сором — це не мужність. А з іншого боку — Біронський не страхополох: боягуз не займатиметься дзюдо. Що ж йому заважає зізнатися?
— Зараз не доведемо, — сказав Бухов. — Але припущення вірогідне. Жаль, на слизькій стежці ти стоїш, Ігоре. Не зрозумієш цього — кусатимеш лікті. Дивись, щоб не було пізно.
Слідчий подав Біронському протокол допиту. Ігор підписав, полегшено зітхнувши. До нього поверталися спокій і врівноваженість. Якась дивна зміна сталась у ньому: наче розпирала тамована радість. Тополюк провів Ігоря до дверей.
Апостолов сидів на стільці, впершись ліктями в коліна й поклавши стрижену голову в долоні. Зачувши рипіння дверей, Аркадій скинувся й запитливо, очікувально втупився стривоженими очима в товариша. Раптом погляд Апостолова мовби полагіднішав — притупилась стривоженість. Мабуть, Біронський крадькома підморгнув йому, мовляв, не дрейф, все гаразд, не такий страшний чорт, як його малюють.