Бухов глянув на Тополюка й скрушно похитав головою.
— Факел взяв слід і довів Власенка до тролейбусної зупинки, — пошепки сказав Денис. — Надибала його оце недавно жінка: вийшла, як завжди, побігати підтюпцем і…
— Хто він?
— Не впізнаєш?
Євгену не хотілося впізнавати. Надто велика втрата. Він ще сподівався на чудо. Було тоскно, охоплювало гірке почуття безсилля. Експерти робили свою справу. А ген над верхівками дерев виднілися останні поверхи будинку № 24, де в двадцятій квартирі… Його перевернули горілиць. Біронський Ігор. На лівій скроні темний згусток крові. Хто ж його вбив і за що? І чому опинився в гаю коло горба? Заманили? Прийшов на зустріч? Вчора похорон — і знову смерть…
Тополюк пильно стежив за роботою експерта Голосова. Ось він нахилився і витяг з-під паска джинсів коричневого зошита, пінцетом вийняв з трави жовтий металевий диск. Золотий імперіал! Це вже щось означало! І в Шейченка, і в Біронського були монети, і обидва мертві. А якщо їх має також Апостолов?..
— Тут багато неглибоких круглих ямок, — мовив Голосов. — Свіжі.
Євген подивився собі під ноги: поруч з лівим черевиком — ямка. Присів, розглядаючи її, помацав пальцями. Справді свіжа, діаметром з металевий карбованець. Невже?!.
— Очевидно, слід палиці, — сказав Денис. — Часом не наш недосяжний і таємничий Кривий?
— Можливо, — Тополюк не був упевнений.
Кривий зіпхнув Шейченка з підвіконня, а тут зовсім інший «почерк» убивства. Перше — не позбавлене вигадки, друге — звичайне: удар по голові. Далебі, Ігор не сидів на підвіконні, як Віталій. Євген помітив: Голо-сов підняв якийсь папірець, обережно розгорнув — аркуш, помережений синіми літерами. Цікаво, який «врожай» зберуть експерти?
— Іване Петровичу, — звернувся Бухов до Голосова, — візьміть ямку на спектральний аналіз на предмет гуми.
— Хм, ви вважаєте?.. — експерт звів голову й уважно зиркнув на слідчого.
Голосов здогадався, що мав на увазі Бухов, бо досліджував чорну смугу на сорочці Шейченка. Він перевірив кишені джинсів: кілька срібних монет і три ключі на брелоці.
Поміж дерев замиготіли дві білі постаті й синя сорочка— санітари з ношами і сержант Черняк. Поклали Біронського, накрили простирадлом. Молодець, Петро, прийшов з ними: показав дорогу і допоміг нести. Забрали, й наче тут ніхто не лежав і нічого не трапилося, тільки прим’ята трава… Присутні пожвавішали, почали голосніше розмовляти. І так завжди: смерть пригнічувала навіть людей, які не раз стикалися з нею.
Євгенові здалося, брила старого черепашнику ніби трохи зсунута вбік і нещільно притулена до схилу пагорба. Раніше вона справляла враження важкого, непорушного каменя. Євген ступив до черепашнику, прискіпливо обдивився його. Праворуч, вздовж по краю, — бліда смужка трави, мов паростки бараболі в льосі.
Постривай! Це ж її!.. Він встромив пальці в глибоку виямку й потяг на себе брилу. Вона на диво легко піддалася, й під нею зачорнів продовгуватий отвір. Євгену хтось гаряче задихав у потилицю. Озирнувся — Бухов. Підійшли Носаківський, Польовий, експерти, кінолог Власенко.
— Ну, ти даєш, Євгене! — прошепотів захоплено Денис. — Всі товчемось, і ніхто… Як же ти здогадався?
— Я тут був у суботу, бачив брилу, а зараз здалось… — він зніяковів від загальної уваги.
— Треба обстежити, — сказав Носаківський. — Може, має відношення до справи.
— Дозвольте, я пошлю Факела, — запропонував Власенко. — Хай спершу він. Застрахуємося від несподіванок.
Факел, грудастий собака з чорною спиною і рудими підпалинами на боках, шмигонув в отвір. Всі прислухались… Минуло не більше хвилини, і собака поволі виліз назовні, крутнув хвостом, мовляв, все гаразд — нема чого боятися. Експерти з чемоданчиками і ліхтариками протислися в отвір.
— Бухов і Тополюк! — гукнув їх полковник Польовий.
Вони підійшли. Прокурор Носаківський співчутливо глянув на них.
— Вже друге вбивство, — сказав багатозначно, теж не вірячи у нещасний випадок із Шейченком. — Ми тут обговорили з полковником ситуацію. Чи не варто, Денисе Єгоровичу, створити бригаду? Мабуть, удвох важко провадити розслідування?
— Справді, знайти Кривого серед сотень тисяч жителів міста нам над силу, — погодився слідчий.
— А якщо він не місцевий? — зауважив Польовий, промовисто мружачи карі очі.
— Тоді б його затримали на якомусь вокзалі: автобусному, залізничному або в аеропорту чи на постах ДАІ, — відповів Тополюк. — Адже орієнтировки на нього мають всі наші працівники.