Выбрать главу

— Попросіть товариша Троскота.

— Нема твого халамидника. Забрало манаття й подалося в свою Балабанівку. Ох і стішаться батьки! — недоброзичливо випалила жінка, аж капітан сторопів. — Товариш… Ледацюга і п’яниця воно, але й собі, як порядне, викликає таксі. Тьху! І більше не дзвони, бо ви одним миром мазані.

Євген засміявся й переказав розмову слідчому. Поляхівські відповіли чемно: виявилося, чоловік поїхав по турпутівці в Болгарію і теж замовляв таксі. Новосади не відповіли, а Гриник їздив на таксі в тубдиспансер на медогляд.

— Отож, Євгене, що у них спільне?

— Всі викликали таксі.

— О! — слідчий переможно підняв угору палець. — Таксі! Тобто кожний робив замовлення.

— Але з пошкодженою ногою шоферами не працюють. Принаймні на державному транспорті.

— Слушно. Втім, коло схованки міг бути водій або той, хто приймає замовлення на таксі,— пояснив Денис. Я оце весь час міркував над списком.

Слідчий мав рацію. Євген мовчки погодився з його припущенням. На завтра Тополюку випадало навести довідки про диспетчерів таксі. Чи дійсно хтось із них виявиться Кривим? А можливо, аркуш паперу випадково опинився біля вбитого Біронського? Гуляла людина в дубовому гаю і загубила, викинула…

18

Соромно зізнатись, але факт: Євген заснув десь о дев’ятій вечора. Сонце ще не сховалося за обрій, а висіло над містом малиновим колом.

Тополюку рідко щось снилось. Однак зараз чомусь приснилися Шейченко, Біронський і Апостолов. Вони тікали голим, як бубон, чорним полем, вбрані в білі штани і сорочки, а він ніяк не міг їх наздогнати — ноги зробилися ватяними, гукав, а голосу не було. І раптом юнаки наче під землю пішли. Коли Євген доплентався до того місця, побачив глибоку яму, а на дні три білі постаті. Навколо ні драбини, ні мотузки… Прокинувся з гнітючим почуттям безсилля.

О дев’ятій ранку вже був у таксопарку. Довгий жовтий будинок — наче велетенське довге, вифарбуване у жовтий колір таксі. Тополюк зайшов до контори, де коридором снували службовці. Євген розшукав кабінет начальника відділу кадрів. Торкнув двері, оббиті чорним дерматином. Замкнені.

Зазирнув у відділ кадрів. Дві жінки сиділи за столами. Одна з них, замовкнувши на півслові, запитально подивилася на Тополюка.

— Буде ваш начальник?

— Він у директора, підписує трудові книжки.

— А його прізвище?

— Вихованець Олександр Лаврентійович.

— Дякую, — Євген зачинив двері.

Кортіло зазирнути до центральної диспетчерської: а раптом там високий, чорнявий хлопець і поруч нього ціпочок… Капітанові здавалося, що він відразу впізнав би Кривого. Однак він зупинився біля вікна, чекаючи Вихованця. Поглядав на відвідувачів. У коридорі стояв рівний гул, наче на вокзалі. Повз вікно до воріт проїжджали таксі — верталися зі змін у парк.

Євген видобув аркуш з телефонами, прізвищами й адресами, пробіг по ньому очима — відновив у пам’яті почерк.

З приймальні вийшов невисокий чоловік років сорока п’яти в сірому костюмі, кругловидий, біляве волосся зачесане назад. Ступав твердо, впевнено, тримався прямо. Вгадувалась військова виправка. Чомусь часто у кадрах працюють офіцери запасу. В короткопалій руці чоловік тримав кілька сірих книжечок. Мабуть, звик до чіткості й точності в армії, тому відповідальна робота з документами йому до душі.

Вихованець, глипнувши на Тополюка, почав одмикати кабінет.

— Я до вас, Олександре Лаврентійовичу.

— На таксі вакансій нема, — сказав приємним баритоном.

— У мене інша спеціальність.

— Тоді заходь, — від кадровика ледь чутно пахло «Шипром».

Невеличкий кабінет, вікно загратоване, в кутку рудий сейф, на ньому графин з водою, стіл, телефон, три стільці під стіною, шафа і вішалка. Вихованець поклав у сейф трудові книжки, сів за стіл, кивнув Тополюку на стілець.

— То яка у тебе спеціальність? — І подивився на його руки.

— Я з карного розшуку, — відповів Євген без хизування й подав посвідчення, знаючи, що обов’язково попросить його показати.

— Гм, — ворухнув пшеничними бровами Вихованець, уважно прочитав посвідчення й повернув Тополюку. — Я вас слухаю, капітане.

— Мені треба переглянути особисті справи диспетчерів.

— Диспетчерів? Але ж вони не їздять…

— Саме їх, Олександре Лаврентійовичу.

— Гаразд. Зараз принесу.

Авжеж, він здивувався, бо на АТП «герої» майже всіх надзвичайних подій водії, і ними в першу чергу цікавляться працівники міліції. Одначе Вихованець тактовний: не запитав, у якій справі. Напевно, звик до відвідин Тополюкових колег. Таксисти народ неспокійний, транспорт — постійна небезпека… Ах, Євгене, не дури себе, міркуваннями не погамувати хвилювання, не відвернути уваги від головного. І настрій кепський, наче вже зазнав невдачі. А все через відголосся сну: в ямі три білі постаті…