— Шістдесят копійок.
— Ой, не можу!..
— А я ж зміг, — засміявся Віталій. Він зачекав, поки вщухне гамір. — Про свої поневіряння признавсь я матері. Вона: «Дитино моя, кидай цю анахтему. Навіщо це тобі?»
— А ти?..
— А я не кинув. Правда, розпрощався заочно з заочним філфаком, а вступив на стаціонар факультету журналістики, щоб з вами, гицелями, стрітись. Вось гак! — Віталій по-приятельськи обняв Михася Бриля.
З вишень опадає цвіт. Білі пелюстки густо, наче сніг, устеляють землю.
Зате яблуні — в усій вроді, цноті й повноті весільного вбрання.
Горять свічки каштанів.
Славгород о цій порі — казка, писанка, розмальована закарпатськими умільцями, а ми покидаємо його, покидаємо, щоправда, без особливих сентиментів: починається виробнича практика — річ не менш приваблива, тим паче річ предметна і потрібна.
Мій шлях — на Південнолиманськ.
…Проводи без квітів.
Зі мною їде Варя Ремез, безтямно закохана у Віталія Гайдука.
Уночі де не взялися хмари, закутали в сиву попону і Дніпро, і гори… Полив дощ. На вокзал я приїхав за півгодини до відходу поїзда. Варі нема. Лишилося п’ять хвилин — не видно… Поспішаю до вагона.
У тамбурі — двоє. Мене не помічають: цілуються. Пробираюсь у вагон, щоб не заважати їм.
— Юрку, ти?..
Розчервонілі, сяючі на мене дивляться Варя і Віталій. У Варі на золотистому волоссі срібляться краплі дощу. Сріблястий відблиск помічаю також у волошкових очах і на рожевих, припухлих від поцілунків губах.
— Де ти забарився?
— Гадали: вже не прийдеш…
— Панове! Ви погано про мене подумали. Ховаюся в купе. Хай прощаються — не бачитимуться ж цілих два місяці!
Потяг рушає. До купе заходить Варя — щаслива, переповнена радістю. Не знайшла нічого кращого, як сказати:
— Ти мій найближчий друг.
І додає:
— Після Віталія, звісно…
Вагон, як човен на хвилях — хить, хить…
Розмірковую. І таланить же іншим. Усе просто, гарно: любов, поцілунки, зустрічі, розлуки… Мов у кіно, у віршах… У мене так не виходить. Не вмію поводитися з дівчатами. І чого я такий незугарний вдався?..
Дивлюся у вікно — дощ сивіє, наче полин на обніжку. Добре б оце їхати з Олею. В одному вагоні, в одному купе. І щоб вона під шум полинового дощу раптом шепнула:
— Люблю…
Про мою любов ніхто не знає. Та я люблю… Мінливі блакиті очі мимоволі ввижаються мені і вдень і вночі… Бачу в них і море, яке колись в очах коханої побачив Єсенін, і гори, і ще незвідані дороги… Вони, як світ, прекрасні і звабні, вони зараз і є моїм морем, світом, моєю надією…
Оля десь у Львові. У них, у їхній групі, практика почалася раніше. А раптом приїжджаю до Південнолиманська, а вона там?..
Варя виймає з авоськи пакунки.
— Їсти хочеш?
Ранок.
Сонце тільки-но зійшло, розпустивши червоні вітрила над синіючим Бугом та притихлим Інгулом. Дрімота ще блукала порожніми вулицями, наче бродячий кіт.
Після гамірного людного Славгорода Південнолиманськ здався тихим, майже районним містечком.
Редакція була ще зачинена. Ліфтерка, літня, повновида жінка з ямочками на щоках, пояснила:
— Редактор приходить о десятій.
Позирнув на годинника: за десять хвилин восьма.
— А як його звуть?
Сказала і зразу ж:
— А ви на практику?
— Хіба на нас написано? — я жартома торкнувся свого чола.
— Здогадуюсь. Тут у «Південний Буг» приїхало дві дівчини. А ви, мабуть, в «Іскру», в молодіжну?..
«Дві? Хто ж друга? Одна — Лариса Короб. Це точно… А друга — хто?»
Перебирав у пам’яті дівчат, але не відгадав. Як їх звати, ліфтерка не знала.
Ранок сонячний, погожий. На майдані, мов голівки леггорнів, рясніють ромашки.
Посиділи з Варею на лаві, протерши росу, вийшли на широку набережну.
— Де ж ми житимемо, Юрку? — затурбувалася Варя. — Я хотіла б недалеко від тебе…
Вона притулилась до мого плеча.
— А ми поселимось разом.
— Разом?
— Видамо себе за молодят!
Варя засміялась і посварилася на мене пальчиком: не жартуй, мовляв.
— Хіба з мене поганий чоловік був би?
З Варею у нас здавна дружні взаємини. Вона відкриває мені незгоди, що виникають між нею та Віталієм, ділиться сумнівами, ревнощами, радощами… У свою чергу я довіряю Варі — без цього не могла б існувати наша дружба. На перший курс Варя прийшла ще зовсім дівчиськом. Світле волосся — в двох тугих косах, во-лошкоока, лагідна. Віталій Гайдук назвав її волошкою з полтавського жита. Досі Варя майже не змінилась. Інші дівчата роблять завивки, манікюряться, фарбують вії, брови, одне слово, цивілізуються. Почали палити цигарки. Варя ж така, як і була: проста, лагідна, сором’язлива. Тільки наче ще погарнішала: справжня волошка в пору цвітіння.