Поглянув на Олю. Без шубки, в білій нейлоновій кофтині, крізь яку просвічувались гарні, наче виточені, руки, шия і крайки тугих, ніби недоспілі яблука, грудей, Далі цнотливо прикритих від наших безсоромних очей, У чорній до колін спідниці,— вона здавалась дівчинкою-Десятикласницею… Русяве волосся викладене у вінок, личко миле, очі якісь мерехтливо-мінливі — блакитні чи сірі: не вловиш одразу. Тримається невпевнено, боязко…
Ми ще не встигли отямитись, а до неї вже ступив Артур Колар, запросив у танок. І де він узявся?
Мене шпигнуло колючкою. Ох ці іноземці. Такі нахабні! Волосся — по самі плечі, штани з клеймованими латками, грошей — мабуть, кури не клюють, дівчат розбещують. Не всі, звичайно. Є й серед них, як каже Грицько Розбишака, порядні антропоси, гомосапієнси. І до Артура досі я не мав претензій. Свого часу навіть знайомився з ним і просив привезти з-за кордону фломастери — хотів подарувати їх своєму товаришеві, з яким колись мріяли про художній інститут. Артур робив деякі послуги хлопцям. Звісно, мав від того певний зиск, бо привезені речі перепродував дорожче, ніж коштували вони в нього на батьківщині. Оскільки були вони дефіцитні, а ще модні — ми не дуже ремствували. Тепер я кляв Артура за безсоромну пику, а себе — за селянську незграбність. Якби я міг зважитись і попливти по колу… Ні, не вийде. Танцюю вкрай погано. Запросити тендітну милу істоту… Боже збав! А як наступлю на ногу?
Віталій танцював також. Йому простіше: вродливий, компанійський. Підійде до дівчини, поведе циганськими бровами — і…
Лариса торкнулася мого ліктя:
— Кавалере, ходімо?
Лариса своя. З нею не страшно спекти рака. В танці вона похвалила мене:
— З тобою легко танцювати.
Я ж певен: танцюю кепсько. Мені ще ніколи не вдавалось розгадати таїну перебору ніг — скільки ступати сюди, скільки туди. Не допомагало навіть знання тексту пародії на танго: «Два кроки — наліво, два кроки — направо, крок вперед і крок назад…» Тупав, як стара шкапа, знав: якщо грає музика — не повинен стояти стовпом, навколо танцюють, і я мушу вдавати, що роблю це. Заводив партнерку все далі в гурт — боявся, щоб ніхто не подивився на мої ноги. Хто гляне, одразу збагне, який я профан. А ще чого доброго й зарегоче на весь зал: дивіться, у нього є сириця в колінах!..
На лобі виступив піт.
Музика стихла. Ми знову зібралися разом. Я шепнув Віталію:
— Оля… Що за диво, правда?
— «Средь шумного бала, случайно…»
Оголосили вальс. Я помітив, Артур знову зиркає на Олю, як кіт на сало. Уже йде до неї. Ну й нахаба!
— Віталію, дорогий, виручай. Запроси Олю!
— А ти?
— Боюсь!
— Віслюк, — цілком слушно зауважив Віталій, але тільки-но Артур наблизився до Олі, повів її в танок.
Пішла легко, плавно…
Я торжествував!
…Що б його зробити приємного? Треба пригостити дівчат цукерками. Стривай, але ж гроші в пальті!.. Побіг до гардероба. Дехто зодягався і виходив — переважно парами. І тут, у підвалі, біля об’яви: «Если хочешь, чтоб девушка любила до гроба, займи ей очередь у гардероба», я зіткнувся з Варею Ремез.
— Юрію, ти теж додому? — погляд у неї сумний-сумний.
— Я…
Хотів сказати «ні» — язик не повернувся. Кинув на об’яву про гардероб та чергу і закінчив нещиро:
— …Додому.
— Ходімо разом?
Вийшли на подвір’я.
Яка краса! Ніч тиха. Снігом устелені тротуари, біліють у сутінках каштани, тополі… Ще й зверху пороша сиплеться.
Та сприймав цю красу лише я.
— Існує повір’я, — озвалась похнюплено Варя, — як зустрінеш Новий рік, таким він і буде…
— Ти погано зустріла?
— Щось журба найшла.
Світять ліхтарі. Від їхнього світла сніг здається блакитним, мерехтливим, як Олині очі. А Варя:
— Він не любить…
— Віталій?
— Невже не бачив мене? — Варя була в полоні своїх думок. — Якби любив, шукав би на вечорі. А він танцював з якоюсь дівчиною… І так на неї дивився…
«Варя нас бачила», — майнуло в голові.
— Як я ревнувала!..
— Варю, ти просто дурненька. Віталій нікого не любить… — Випалив і збагнув, що передав куті меду, не так висловився, як думав. — Крім тебе, — поправився.
У ці хвилини я вирішив підтримати Варю, розвіяти гнітючий настрій, бо сам був веселий.
У Вариних зіницях спалахнула жарина надії.
А пороша сіялась, сіялась, а сніг голубів, мінився, наче Олині очі…
Тут, у Південнолиманську, я зустрів Олю теж випадково.
Вона збігала сходами обласного адмінбудинку вниз, я підіймався вгору.
— Таки тебе крила носять по білому світу, Юрію, — мовила вона замість привітання, натякаючи на моє прізвище. — Бач, дорога твоя під хмари в’ється, — кивнула на верхні поверхи.