— А що з кролями, товаришу редактор? Нічого.
— Значить, так і запишемо, — кажу, — нічого…
— Та ні, ви неправильно зрозуміли. Ходімо, я покажу вам, товаришу редактор, клітки. Клітки в нас — останнє слово техніки. Люкс! Світовий стандарт!..
— Ну, а кролі, кролі у вас є? — терпець у мене уривався.
— Двадцять штук, — випалив зоотехнік. — Австралійської породи… Закупили на виставці у Москві… Щомісяця плодяться. Знаєте, скільки матимемо до осені?..
Виходило, як у народній небилиці: «Ми з тобою йшли?» — «Йшли». — «Кожух знайшли?» — «Знайшли». — «А де ж він?» — «Хто?» — «Кожух». — «Який?» — «Як який? Ми ж тобою йшли?» І так далі.
Зоотехнік був у своєму репертуарі, я — в своєму. Мені нічого не лишалося, як написати фейлетон «Чого нема, того нема».
Хвалив сам відповідальний секретар.
Секретар цей був своєрідний. У нього весь час боліли зуби, та він не виривав їх і не лікував, а тільки лаявся:
— Холера б його взяла.
Життя в нього склалося не дуже добре. У війну потрапив у полон. Це й позначилося на подальшій біографії. По війні тих, хто побував у полоні, вважали мало не зрадниками… Він умів писати, але у великій газеті не міг улаштуватися. Оселився в Яромирі. Вибудував сяку-таку хату. Часи змінилися, його запрошували вже в Одесу, Харків, Полтаву, та він казав:
— Пізно, пізно, холера б його взяла.
Секретаря я трохи побоювався. Але й поважав, бо він робив ділові зауваження:
— Мисліть! — забивав цвяшки в мою ще нерозумну голову. — Не сприймайте все так, як говорять: будуються, робляться… Менше подібних слів. Треба: будують, роблять… Люди це роблять, люди, а не святого лежня бюрократи. Людей і показуйте в матеріалах… У вас є гарна манера: шукати в траві квіти. Тож вибирайте їх, а бур’ян викидайте геть — холера б його взяла!..
…Сидів я в кабінеті «завсектором культиватора» Швиденка. Своє прізвище по телефону він розшифровував на зразок тарсівської диктувальниці офіційних повідомлень:
— Шулим, Вадим, и — широке, Дмитро, енциклопедія, Ніна… Шви-ден-ко…
Телефон не вмовкав. І раз у раз чувся голос Швиденка:
— Торфартель, торфартель?
Або:
— Млин? Як у вас з виконанням плану? Виконуєте? Добре. Хто дзвонив вам? Шулим, Вадим… Що я мелю? Нісенітницю? Яку нісенітницю? То ви, кажуть, мелете чортибатьказна-що! У вас не борошно, а дерть з остюками…
…Коли на курсі підбивали підсумки першої практики, чомусь запало в пам’ять речення з матеріалу Лялі Сімороз: «Свині лежать і незадоволено хрюкають: завтра їх відвезуть на заготівельний пункт…» Ляля, корінна славгородянка, у колгоспі побувала вперше. Може, й свиней бачила вперше. У зоопарку ж їх нема. «Незадоволено хрюкають…» Чи не «хрюкатимуть» і мої спортсмени?
КОНСПЕКТ ДРУГИЙ
Анахтемський відділ! Не дає передиху! Змагання, кроси, турніри, тренування… Союзні, республіканські, обласні й місцеві спортивні новини — мов злива чи обложний дощ, за яким не видно просвітку. Досі мені здавалося: спорт — щось сухе, одноманітне. Ну, біганина, стрілянина, стрибанина… Стільки розгалужень, гілок, судин, по яких пульсує жива, гаряча кров! Не менше, ніж у людському організмі. Спорт — ціла держава зі своєю економікою, політикою, культурою і… навіть мистецтвом.
Важка шапка Мономаха!
Варя поїхала в село. Посмутніло мені, наче хмара найшла на сонце в сонячний день і огорнула тінню природу. Занудився я.
Перед відрядженням у нас відбулася така розмова:
— Юрію, тобі хочеться додому?
— А тобі?
— Дуже.
— А ще чого тобі дуже хочеться — заміж?
— Ні, — заперечила Варя, але не так уже й категорично, як на мій погляд. Недарма сказано: дівчата завжди мають звичку казати «ні» там, де в них рветься з язика «так». Потім замріялась: — Цікаво: ти, Юрку, уявляєш свою майбутню дружину?
— Ні.
— А любитимеш її?
— Через те й візьму «прекрасну незнайомку» за дружину, що любитиму…
— А я з свого чоловіка кепкуватиму.
— Чому?
— Якщо не вмітиме співати.
— Тоді візьми мене за чоловіка: в мене — тенор…
— Не виключено, що саме ти й станеш ним.
— Я?
— Ти.
— Ні, я не хочу.
Варя здивовано звела брови. їй не вірилося, що знайшовся дивак, якому вона не подобається.
— Не хочу, — додав, — бо з тобою неможливо буде поруч ходити: задивлятимуться зустрічні чоловіки. А я безтямно ревнуватиму. Як я ревнуватиму! Жах!
— Значить, любитимеш.
— Ревнощі, Варю, отруюють кохання. Давно відомо.
— А що ж то за кохання без ревнощів?