— І то правда…
Про Варю багато хто мріє. Свої вірші їй присвячував навіть Марко Катринпоясок. Прізвище Маркове — Лопух, та він ще на першому курсі постійно розповідав: у нього в Кременчуці є дівчина Катря, Катря Поясок. І строчив їй віршовані листи на зразок того, якого писала Тетяна Євгенію Онєгіну: «Я вас люблю…» і таке інше. Поступово Марко став забувати Катрю. Вже Варі присвячував свої поезії. А його все дно називають — Катринпоясок. До Варі залицялися і наші хлопці, і чужі, з інших факультетів. Вона ж, повторюю, за Віталієм Гайдуком сохне. Іноді стає шкода дівчину. А чим зарадиш?
Варя поїхала у відрядження. І відчуваю, що чогось не вистачає. Зжилися з нею, здружилися.
«Не виключено, що саме ти…»
Що вона мала на увазі?
Зранку опрацьовував кореспонденції. Принесли шпальти. Мій огляд листів іде.
Наша редакція коридором з’єднана з обкомом комсомолу. Сьогодні там видавали комсомольські путівки в Караганду.
Чи не написати про це?
Редактор схвалив ідею:
— Пишіть.
Підготував репортаж «Неспокійні серця». Поніс до завідуючого відділом комсомольського життя. Той прочитав і каже:
— Шукайте інший заголовок.
Я, не відходячи від столу:
— «Ось вони, романтики!»
— Не годиться.
— Тоді просто: «Романтики».
— Не годиться, — він закреслив перший варіант і вивів: «У Караганду, на будівництво нового заводу».
Я:
— Краще вже: «У Караганду, на будову».
Так і пустили в світ.
Увечері повернулася Варя.
Сидимо над Інгулом. Варя перечитує «Дванадцять стільців», а я пишу щоденник. Згадую: цієї весни якийсь студент в університетській бібліотеці написав у розписці-вимозі: «Остап Бендер. Вибране». Сказав про це Варі.
Вона:
— Це як в тому анекдоті: «За чим черга?» — «За Стендалем». — «А він дорожчий від штапелю?»
Гарно ввечері на Інгулі. Над західною кручею висить знесилене сонце. Куди не глянеш — човни, човни… На тлі сріблястої води і сріблясто-блакитного неба вони так гарно вимальовуються!.. А далі, аж в імлі, маячить вітрило. Тихо. Тільки чути, як край берега хлюпає хвиля…
Вже ні про що не хочеться думати, а просто сидіти й дивитись на млосну ріку.
Варя відкладає книжку. Краса Інгулу, мабуть, розворушила дівочу душу.
— Я хоча й з інтелігентної сім’ї (батьки мої службовці, тато — фінансист, мати — фельдшер), та нас із сестрою не розбещували дома, виховували суворими, майже дідівськими методами. Ні Песталоцці, ні Мака-рснка не брали до уваги. Може, не повіриш, але вперше мене мати поцілувала, коли я їхала до Славгорода. Втім, і працею не обтяжувала. Весь клопіт господарський, хатній брали на себе покійні дід та баба, поки були живі. А нас змушували вчитися, втовкмачували в наші непутящі голови старосвітську філософію типу: вченому — світ, а невченому — тьма. Світу, правда, від учення ми не бачили, а тьму — це точно — пізнали. Не підводили очей од підручників! Навіть художню літературу мало читали. І зараз у голові така мішанина… Підручники зубрили, гризли, а життя ж не вкладається в підручники, про нього, про його суперечності, штормистий норов батьки боялися казати правду. До всього ми доростали самі.
У школі один хлопець написав мені листа. Вже не пам’ятаю змісту, пам’ятаю лише: був він романтичний, з цитатами з пісень та віршів, де йшлося про високі людські почуття, кохання, дружбу… І на серці якось по-іншому стало — святково, небуденно. Я чи злякалась, чи зраділа… Коротше кажучи, розхвилювалась. І розхвилювалась уже не по-дитячому, по-дівочому… Іду, а на деревах іній — ясний, сліпучо-білий. І чому я не бачила його, коли йшла до школи? Дивно мені… А іній блищить, а сніги сяють… На простір рветься пісня. Поріг переступаю і:
«Здрастуйте вам!»
Домашні дивляться здивовано: що це зі мною?
«П’ятірку одержала?»
«Ні… Листа», — показую матері.
Прочитала мати і каже:
«Це добре, дочко, що такі гарні листи одержуєш. Я нічого не маю проти, але знай: головне — школа. Думати мусиш лише про уроки. Тобі написали цього листа знаєш чому? Бо ти відмінниця, старанна учениця. А якби вчилася на трійки, на двійки — хто б написав?»
Матері довго вважають своїх дочок маленькими дітьми.
Батько мій — тихий такий, скромний чоловік. Ніколи не кричав, не сварився.
Запам’яталося… Приїхав у відпустку: тоді він вчився на якихось тривалих курсах. Ми з сестрою — вона старша — бігаємо по хаті, бавимося… А він сидить на ліжку, розмовляє з сусідами. Мати біля нього схвильована, щаслива…
Підходжу:
«Мамо».
«Чого, доцю?»
«І я хочу сісти біля тата».