Ці записи у Вариному щоденнику я прочитав випадково без її дозволу — хай вона пробачить мою цікавість, якщо зможе.
«Справи йдуть на диво чудово.
У неділю ми ходили на танці. Ох, які це були хвилини! Він усе дивився на мене — так ніжно, тепло… Обережно притискав до грудей і знову заглядав у очі. Було хороше, дуже хороше. Що може бути приємніше, як схилитися на плече друга, доторкнутися волоссям до його м’якої щоки, сплести, поєднати його і свої пальці й… мовчати під музику, мовчати…»
«15 грудня — найщасливіший у моєму житті день. Була з Віталієм на іменинах у Колі Охмарбая.
Повертаючись з іменин, він сказав у електричці: «Ти зараз така гарна». А як заходили в гуртожиток, узяв за лікоть і міцно стис. Думала: це прощання. Ступила до кімнати, роздяглась. Раптом хтось стукає. Це він! Зайшов… милий, чудовий, хороший мій Вітя з карими сяючими очима.
Вже не пам’ятаю, що було потім. Тільки нічого поганого, навпаки — все хороше. Він підвів до вікна, узяв за руку, просив, щоб я цілувала його. І гладив волосся, цілував сам мої очі, називав гарною, хорошою, наспівував пісні й вставляв у куплети моє ім’я. О, яка я була щаслива. Я розповідала, як провела літо, а він обійняв, притис до себе. Спитала: «За що?» — «За те, що ти щебечеш…» Мені так сподобалися ці слова. Говорив, що у мене смутні очі і що вони подобаються йому. Обіцяв, що Новий рік зустрічатимемо разом.
Ніколи не відчувала так сильно, що люблю його безтямно і що нікого більше не полюблю такою любов’ю…
Все йде чудово. Але коли ж? Коли я почую заповітне слово?..»
КОНСПЕКТ ТРЕТІЙ
Що буде з Вариною любов’ю, що?
Не знаю. Тільки знаю: Віталій знову написав мені, а їй — ні. В чому ж причина? Може, йому нічим хвалитися?
«За листа дуже вдячний, а за відповідь запізнілу — пробач, — писав він. — Я нездатен навіть на епістолярщину: не маю таланту — хоч умри. Це збагнув лише тут, на практиці. Я мов той неборака, що зодяг ризи, не будучи попом. Я — не ти, Юрку…» Свій практикантський доробок він називає «нулем цілих і сотнею порваних», з гіркотою скаржиться на несприятливі творчі умови.
Загалом Віталій оптиміст. Ми всі так вважаємо. Чи то він лише перед людьми, в колективі — як риба у воді, а на самоті…
Певно, невдачі добре далися взнаки.
Не до Варі йому, не до дівчат.
А в кого їх нема, невдач? Кожній невдачі треба давати здачі. Напишу йому про це.
«Я — не ти…»
Сміхота. Ніби в мене все гладко, ніби моє практикування — дорога, вимощена лаврами.
А на «планьорці» Нонна Землякова, завідуюча відділом культури, сказала: фейлетон Білокрила належало зняти як антихудожній і вульгарний.
Редактор заперечив. Його підтримав також відповідальний секретар: недоліки у фейлетоні є, та в цілому він має право на існування…
Цієї хвилини до кабінету зайшов я. Землякова сиділа до дверей спиною і не бачила мене.
— У нього співають півні! — цим вона, мабуть, хотіла наповал зрізати і автора, і його захисників. — Де ви чули в Південнолиманську півнів?
Я здогадався — мова про мій фейлетон, і відповів:
— У курнику Ксені Андріївни.
Засміялась, адже я живу в ліфтерки, а вона справді тримає курей.
Ходив до Олі на квартиру. Мова зайшла про пам’ять. Я похвалився, що маю спостережливе око.
— А в чому була я зодягнена позавчора? — несподівано спитала Оля.
— У чорному сарафані і картатій блузці.
— Якого кольору картки?
Відповів.
— Молодець. Для журналіста це добра риса…
— Бути молодцем?
Оля засміялась. Зуби в неї рівні, білі, наче намистинки, але дрібні, мов у мишки. Може, й кусючі такі ж?
Тільки я не побоявся їх гострити: забрав у неї мініатюрного оксамитового ведмедика.
— Це мій найдорожчий талісман! — запротестувала, але так, як дівчина, в котрої парубок бере на пам’ять хустину.
Додому повернувся майже щасливим. А Варя ошпарила холодним душем: Оля їй не подобається.
— Чому? — став я на захист. — Дуже гарна дівчина.
— Ти її просто бачиш на занадто світлому тлі, яке, до речі, сам створюєш. Вона примхлива, вередлива. Як ти цього не помічаєш?