Я подумав про Олині зуби. Може, й справді вони кусючі по-своєму? Але з Варею сперечався.
Учора приїхав керівник практики Максим Петрович Прохоренко, бровастий і головастий чоловік. Брови в нього — наче дві очеретяні мітелки. Мабуть, коли він іде проти вітру, вони й ворушаться, як мітелки. Узяв газети з нашими публікаціями, пообіцяв зайти сьогодні.
З’явився о дванадцятій, побалакав з Варею, потім перейшов до мене, іронічно назвав шедевральним фейлетон («Коли б тут була Землякова, вона б зраділа», — майнуло в голові), однак «У Караганду, на будову» похвалив.
— Відмінно, — сказав і замовк, настовбурчивши, наче роги, свої густі розлогі брови.
Тенькнуло серце. Він же нарисовець. Як оцінить нарис про спортсменів-байдарників? Це, здається, найкращий мій здобуток на сьогоднішній день.
Наблизився до столу. Я схопився на рівні.
— Та ви сидіть, сидіть, — махнув він рукою. — Я не збираюся вас екзаменувати. Сікти лозинами — теж, — зірко глянув у мої сполохані очі і, зрозумівши німе запитання, перестрибнув одразу до очікуваного вироку: — Ви писатимете. Видно вже зараз…
Це було найголовніше. І подальші слова критичних зауважень вже падали, наче краплі дощу на парасольку — глухо барабанили об тугий брезент, але не дошкуляли. І ловив я лише ті, що могли знадобитися в майбутньому: про неприпустимість нарочистості, про деталі, що не повинні муляти око, про хитрощі сюжету, про добір фактів — боже боронь (він так і сказав: боже боронь) нанизувати їх, мов намистини, на шворку…
Критика його вже звучала як музика.
Прохоренко… Як же мені кортіло висловити йому свою учнівську вдячність, свою шану і повагу до його таланту. Більше того, я дивився на нього, як на людину, що воскресла з богеми, зуміла порвати з минулим, рішуче відцуралася і від «зеленого змія» і від друзів, що, пустившись берега, і його мало не втопили в триклятому Зіллі. Вже другий рік він і краплі не бере в рот. А раніше… Раніше вважався далеко не рядовим завсідником славгородських погребків.
А познайомився я з Прохоренком на першому курсі. І досить цікаво. Приймав він у нас залік. Поставив запитання — і до мене:
— Та-а-ак… Кепські ваші справи, юначе…
Чому кепські? Я ж учив! Ну, хай не знаю практичного життя газети, бо вступив до університету після школи, але ж теорію визубрив!.. Знаю від «а» до «я». Похололо на серці. Це ж перший залік у житті. Що коли не складу? Можуть і з факультету витурити!..
А він гне своєї:
— Таким чином, ви не читали постанови про редактора газети «Красний Север» товариша Задова…
Ця постанова була його «коником». Може, не сама постанова, бо вона суттєва й важлива, а прізвище редактора.
І хоча відповідав я зовсім про інше, він усе ж звів кепкування наді мною до цієї постанови.
— Значить, не знаєте, що утнув товариш Задов?
Бере в руки заліковку, розгортає.
— Стійте! — іронія з його слів одразу злітає. — Білокрил, Білокрил… Це ваш матеріал сьогодні опублікувала вечірня газета?
— Я… подавав, та ще не знаю… не бачив…
— То ви ж молодчина!
Молодчина — це я.
Поставив залік. Правда, зауважив:
— А газети треба читати.
— Журналісти в таких випадках кажуть, що вони самі їх роблять…
— Так, — йому сподобалася моя винахідливість, — але ж ви ще студент. Вам треба читати. Обов’язково!
…Кортіло мені нагадати Максимові Петровичу і про Цей випадок. І передати думку студентів про нього: справжній газетяр. Не кожен викладач має честь удостоїтись такого визнання серед загалу. Кортіло сказати і про його книжку, що вийшла цього року, чим вона мені сподобалась. Та побоявся, аби моє виявлення почуттів не розцінив він як підлабузництво.
День скінчився невдало: Варя потім повідомила не зовсім приємну новину:
— У Олі є хлопець.
— Ну, то й що?! — сказав я байдуже. А все ж через певний час спитав: — Звідки ти знаєш?
— Що?
— Що в Олі…
— А-а-а… Листи одержує «до запитання», ходить на міжміський переговорний пункт… Та й так видно.
Поживу — побачу.
Сиджу в Очакові, «біля самого синього моря»: при їхав у відрядження. Жнива почалися. Мене зняли з спортвідділу і кинули «на прорив» до сільськогосподарського.
На берег набігає голуба хвиля і з шурхотом розкочується по піску… Під її плескіт і звуки акордеона піонери роблять зарядку.
— Раз-два-три… Раз-два-три, — диригує дитячими вправами фізкультурник.
Верчу в пальцях оксамитового ведмедика, а чую голос Варі: