І водночас виправдовував себе: а що було б, якби послухав Землякову, розділив теорію слабкодухих — «не тратьте, куме, сили» — і перестав вірити в майбутнє?
Мені таланить: їду у відрядження разом з Олею! Вона від своєї газети, я від своєї.
Ідемо у Василинівський район.
Аж не віриться, що це — південь. Тополі, клени, акації… Річка з лепехою, в очеретах болота… Південь мені чомусь уявлявся мало не пустелею — піски, рівнина, безлісся… А тут гаї, балки, лісосмуги. Зблиснуть за вікнами автобуса озерце, ставок… Білі чепурні будинки ховаються в тіні садків.
Оазиси — не села.
І ось ми вже йдемо Василинівкою.
Василинівка — рідне гніздів’я нашого однокурсника Валентина Куцибаби, заїкуватого, але доброго, щирого хлопця.
— Завітаймо в гості до його матері? — пропонує Оля.
— Минати хату друга — безглуздя!
— Злочин!
— А зайти — наказ Валентина!
— Його воля!..
Тетяна Василівна — Валентинова мати — ще молода жінка, трохи схожа на Валентина, — не знала, де нас посадити: зраділа, мов рідним дітям.
— Сходіть у садок, а я вам тим часом вечерю зрихтую, гості дорогі…
Сонце зайшло. У садку м’яка прохолода і вологі пахощі квітів.
— Ой, чуєш? — спинилася Оля.
— Матіоли! — вигукуємо майже водночас.
Криниця, поруч — квітник: матіоли, чорнобривці, м’ята… Та матіоли пахнуть найдужче.
Спустилися городом до берега. Очерет принишк у вечірній мовчанці. Десь чиргикає очеретянка, кумкають жаби, сюрчать трав’яні коники…
Пригадалась знову Засупоївка, домівка. І рідна мати, рідні береги…
За вечерею Тетяна Василівна, по-материнськи підперши рукою щоку, сиділа край столу, розпитувала про нас, а найбільше — про Валентина: як учиться, як живе, чи вийде з нього журналіст…
Коли ж ми залишилися вдвох, вона ніби ненароком поцікавилась:
— А в нього є дівчина? Може, це вона, Оля?..
Я сказав, що є, та не Оля.
— Ой, хоча б він не женився, поки науку скінчить…
Пригадав Варині слова. Того самого бажають її рідні. Цю тему зачепили й ми з Олею, полягавши спати.
Спали у світлиці: я — на кушетці, Оля — на ліжку. Були так близько одне від одного і так далеко.
Довго теревенили про всяку всячину, а найбільше — про життя, про його красу і незбагненність.
Ніч, темінь. Тільки наші голоси літали, наче сполохані птахи: з одної гілки на іншу…
— Знаєш, у житті, як в оцій кімнаті: сутінки, нічого не видно вже за кілька кроків, а людина постійно чогось шукає, хоче розгледіти щось, знайти…
— Шлях…
— Мету…
— Покликання…
— Істину…
— Друзів…
— Надто подругу…
— Друга…
У наших думках, мов молоде вино, бродило непізнане щастя, якого ми жадали, прагли, у яке вірили. Ми снили ним, не знаючи, яке воно, в чому, коли і в подобі чого чи кого прийде…
Засиналося солодко і тривожно. Ми наче й не спали зовсім. Здавалося, я й уві сні розмовляв з Олею. І такі гарні-прегарні казав слова, яких насправді ніколи не міг сказати.
Уранці, снідаючи, я ненароком розлив молоко. І куди? Прямісінько собі на штани! Білі модні штани. Що робити?
Оля реготала:
— Підеш у контору в трусах.
— Кореспондент і без штанів. Де це бачено? — жартував і я, та було далебі не до жартів: варто вийти за ворота, як мої «білокрилі», кажучи Олиними словами, холоші припадуть південною пилюгою і стануть рябі, мов з козлячої шкури…
Трапляються й такі проблеми.
Виручила Тетяна Василівна — знайшла старі Валентинові «техаси». Приміряв — підійшли.
— Тепер я турок — не козак, — згадав арію Карася. — А що старі — не біда: всі хіппі в таких хверцюють.
Можна рушати в путь!
Біля одного подвір’я нас гукнув сивобородий дід — стояв на воротях, мов старець-пророк.
— Зайдіть, дітки, яблук покуштуйте. Бачите, скільки!..
Яблук у саду — мов листя: і на землі, й на яблунях…
— Які є люди хороші, — мовила Оля.
Людська доброта очищає душі. Нам стало світло й легко.
Йшли ми понад річкою, по крутому, порослому травою і кущами берегу. Унизу, в очеретах, блищала вода, а ген далі біліло хатами й зеленіло городами та садками село.
Ішли безтурботні, молоді.
І не хотілося, аби дорога кінчалася, аби в поезію ранку вривався прозовий клопітливий будень…
У контору колгоспу нагодився представник райкому партії. Оля поїхала з ним до першої бригади, а я разом з комсомольським секретарем «комсомольским транспортом» — мотоциклом — узяв курс на поля.
Об’їздили кілометрів з тридцять. Зайшли в Капустянській балці на пасіку. Пасічник, чимось схожий на того діда, що пригощав яблуками (я давно помітив — люди одної місцевості подібні між собою не лише говіркою, а й зростом, кольором волосся, рисами обличчя, вдачі), і його помічниця — густо обцілована веснянками дівчина — пригостили медом. Обідали під трьома тополями, за якими відразу починалося поле.