«Написати б про пасічника», — подумалось блаженно.
Та ба! Для цього мало пообідати з ним. А часу катма. І коли він буде? Може, як скінчу університет? Швидше б!
У першій бригаді Олю я не застав, хоча ми й домовились про зустріч. Запізнився — і вона, мабуть, не чекаючи, пурхнула на Василинівку. Вона моторна, тямовита і темпераментна дівчина. Такою і має бути газетярка!
З бригади пішла навантажена зерном машина. Заліз у кузов і слідом за вітром подався шукати Олю.
Найімовірніші координати — районна газета. Зайшов — Олі нема. Подзвонив у контору колгоспу. Є! Сказав, що чекатиму біля елеватора.
Сиджу, чекаю — ні слуху ні духу.
Що таке?..
Я — до Тетяни Василівни. Оля не приходила. Подзвонив ще раз у колгосп. Відповіли — поїхала вже. Куди? Невідомо.
По радіо передають пісню «їхав козак за Дунай». Дивлюсь у вікно крізь прозору фіранку. Хмарно. Вітер розходився… Олі нема. Сумно…
Турбується також Тетяна Василівна:
— Може, не дай святий, в дорозі що трапилось?
Очевидно, Оля поїде на Південнолиманськ з Вознесенська, думав я, прощаючись з Валентиновою матір’ю.
Приїхав у Південнолиманськ — Олі ніхто не бачив, не зустрічав. На квартирі сказали: ще не повернулася.
Занудився ще дужче. Таке враження, наче мене обікрали або гірко обдурили.
Завтра од’їжджає Варя — програму практики виконала і більше не хоче лишатися, маршрут — на Кривий Ріг. Уже взяла квиток.
Дивне почуття перед розлукою. Силкуюся збагнути його і не можу…
…Увечері Ксенія Андріївна розповідала про себе. Розповідала Варі, але я лежав у сусідній кімнаті — двері були прочинені — і все чув. Підслуховувати, звісно, чужі розмови негарно. Однак вийшло все ненароком — що поробиш. Вона не знала, що я лежав на канапі за дверима, а я вчасно не дав про себе знати. А тоді вже причаївся й до кінця виконував роль сплячого.
Ксенії Андріївні уже за п’ятдесят. Хвилясте волосся, колись темне, посріблилося зрідка павутинням сивини. Симпатичні ямочки на щоках. Прямий ніс, сірі, вже трохи вицвілі очі. Та ще палахкотять, як світло великої зорі на вечірньому небі. А які ці очі були у вісімнадцять років!
— Оце мій чоловік, — розгорнула Ксенія Андріївна сімейний альбом і показала на військового. — Загинув на фронті. Залишилась я сама… Цілі роки прожила, ні на кого й голови не піднімаючи. Все для дітей — Галі та Люди — старалася. Одержувала майже копійки, а дочок же треба і взути, і одягти, і нагодувати… Свято настане — лежу, а руки судомить, а руки сіпає від болю: перед святом білила, прала, прасувала… І все в чужих людей. І все заради дітей, щоб не відчували нестатків… А тепер дорослі. Вже на своєму хлібі… Діти — велика мука. Дітей кохати, казала одна баба, що каміння ковтати. Але вони і велика втіха. Як би я жила, коли б не діти? Чоловіка я не любила. Може, тому й радості не відчувала. Жила як жилося, слідом за течією. Почалася війна. Пішов він на фронт і не повернувся. Думаю іноді: якби його любила, може, це й допомогло б врятувати його, а так… Чи не занадто тяжкий гріх беру на душу? Не знаю. Тільки часом так здається… По війні — вдова я. Діти в мене, сироти. Усе їм віддаю, живу тільки заради них, тільки ними. Минає рік, минає другий, третій… А на чотирнадцятий… Працювала я кур’єром у «Південному Бузі». А в них, у бужан, шоферував Федір Домащук. Ходив завжди брудний, зачуханий, за собою не стежив. Мабуть, у нього щось негараздилось у житті. На цього ніхто не звертав уваги. Невдовзі його покинула дружина, і він зовсім опустив крила. Жаліла його. У думках обігрівала, підбадьорювала. А він наче відчув це… Почалися наші зустрічі. Я обперу його, нагодую, костюм випрасую. Став він на людину схожий: чистий, охайний, поголений. Мовби й не шофер, а інтелігент, газетяр, абощо. І ніби тільки тоді помітила я: вродливий бісів Федір, дужий, ставний. Можна б нову сім’ю будувати. Так у мене ж діти!.. Прийде він, а Галя дивиться на нього, дивиться. Нічого не каже, а просто дивиться… І від того наївно-настороженого погляду дитячого аж моторошно робиться… Далі зустрічалися під козацьким сонцем — таємно. Підкотить Федір легковиком, очікує. Які то були солодкі хвилини! Присплю дітей і — до нього, в машину. Ніч нікому нічого не скаже й не покаже. Я полюбила його. Минуло два роки — моя друга молодість. Ми все ж вирішили побратися. Галя в сльози: «Мамо, не треба. Прошу тебе, мамо!..»