Що роблю дома?
Ходжу в колгоспний сад, дещо пишу, допомагаю матері по господарству і водночас досхочу тішуся чарами природи. Надто ввечері. Ти знаєш, які вечори в селі? Мабуть, знаєш… Люблю їх, з вербами і тополями, з місяцем, що як діжа посеред неба, з дівочими співами, що линуть з-за греблі, і… з самими дівчатами. Шкода тільки, що серед них нема тої, яка зробила б вечори ще чарівнішими, ще милішими.
Де ж вона та, що краща і місяця, і зір, і тополь?..
Знаю, та…
Новини такі.
У Славгороді бачив Лебедя: оженився і має направляти весільний поїзд в Олександрію. Казав, сповістить телеграмою, щоб їхав до нього бояринувати.
Може, поїдемо, га?
Чув про турне Розбишаки по «південних губерніях». Кажуть, вирушив у мандри без копійки в кишені. От Розбишака! Хвалю за хватку.
Нарис мій таки пішов у журналі. Уже вичитав гранки. Я майже на небі. Може, ще не на сьомому, але вже там! Отже, коли стрінеш де Землякову, передай їй полум’яний фізкультпривіт!»
«Юрію! Я неймовірно розледащіла. Не можу навіть узяти в руки перо — часом таке жадане й необхідне. Домашнє тепло діє просто колисково. Правда, я іноді змушую себе піти на річку, попляжувати, почитати, зайнятися дрібними справами, але не більше… Не відвідую і танцмайданчика, хоч він перед нашими вікнами, як кажуть, під боком.
Тільки ввечері, коли місяць виходить парубкувати, я простую під наші верби. Ти любиш свої. Але коли б ти бачив наші! Які вони розкішні! Уявити не можеш. Ні, уявити, звичайно, можеш, а відчути оте незвичайне, що випромінюють вони в літню ніч, відчути дівочим серцем їхню казковість, мабуть, хлопцям не дано.
Та що я про місяць? Ти ж написав, що в Засупоївці він також є.
Юрію! Угостити б тебе білим наливом, га? У нас він такий апетитний. Мій батько — заповзятий садівник. І моя яблунька є, сама посадила. Цього року вродило двоє яблук. Здоровецькі!.. Одне зберігаю ще на гілці. Хочеш, привезу тобі?
Мені не поталанило: в такий благодатний літній час поклала в ліжко ангіна. Ангіна — це, знаєш, не зовсім приємна річ, коротше, не гладіолуси, які так чарівно зацвіли на грядках.
Вже, правда, одужала. Та надворі «хвороба»: останні дні порядкує дощ. То зливою періщить, то бавить буйними краплями при ясному сонці. А тут ще й твоя листівка з дітьми, що тікають від грози. Гроза і дощ. Хіба теперішні діти (в наш вік!) так ганебно бігли б од грози? Вони б швидше толочили калюжі, як толочила я малючкою. Мені й зараз інколи кортить вибігти на шлях під дощ і похлюпатись у воді, але ж я мушу бундючити з себе серйозну дівчину, дівчину на виданні, щоб женихів не розлякати…
Як трохи проясниться, піду по гриби. Це — теж навіяння твоєї листівки, бо з кошика в дівчини виглядають гриби. Ох, і люблю їх збирати!
І ліс люблю. Наші ліси такі гарні, такі красиві, яких нема ніде в світі. Повір!
А ти, знацця, нарисуєш. Ой, дивись, а то донарисуєшся: видаси одну книжку, другу… А як же районна газета, для котрої тебе готує Овсій Овсійович Нудненький?
Згадала про книжку і позаздрила тобі. Ти й не думаєш про неї, а таки видаш. А я… Яка була б я щаслива, аби змогла здійснити свою мрію. Знаєш, я ще в школі писала вірші, оповідання. Мені казали: будеш письменницею. Я вірила. А тепер сумніваюся навіть у своїх журналістських здібностях: чи маю їх?
Нова тема, якою ти запалився, це вже справді для оповідання. Матеріалу негусто, але коли він хвилює, не відкладай: коваль клепле, поки тепле. Власне, ти ще в Південнолиманську про це говорив — забув? Ксеня Андріївна… Хороша вона жінка. Намагаюся уявити її в ту далеку пору: половина життя за плечима і раптом… сонячний удар (пам’ятаєш Буніна?). Не будь, звісно, епігоном. Пиши по-своєму. Про кохання ти маєш сказати, як не міг сказати навіть Ромео Джульєтті.
Ой, Юрію, будуть з тебе люди. Не знаю, чи спатимеш ти спокійно. Адже муки, муки, муки творчості не Дають тобі жити вже зараз. А втім, це ж щастя! Можна лише позаздрити тобі. Я й заздрю. Тільки не заздрістю Землякової — хай їй легенько тикнеться, а білою, пісенною.
Які в мене почуття?
Якісь роздвоєні, непевні.
О! Сонце виглянуло. Ура! Треба набратися його якнайбільше. Запастись теплом. Так хочеться мати його, І не лише для себе… На жаль, ще надто мало його і в нас і в ближніх наших.
Сонце.
А тут ще й концерт ліричний по радіо… Боюсь продовжувати в цьому дусі, а тому й кінчаю листа».