Уранці вийшов у сад. Хмарно. Під коп’ячком, на золотистих, як шовк, кулях, солодко спить собака.
Підходжу до грушки. Нагинаю рясну гіллячку. З неї прозорі краплі — крап, крап… І груші росою покриті. Зриваю одну, протираю долонею, надкушую — так смачно хрумтить на зубах…
Вигулилось сонце. І засріблилась зелень, заграла барвами кришталева роса…
Кучерявиться яблуня. Гілля стелиться аж до землі й переплутується з картоплинням. Яблука червоніють, наче соромливі дівчата…
Рядки Рильського самі собою спливають.
Пахне гарбузинням, квітами.
Біля криниці темно-рожева жоржина палає, як пожежа, а любисток уже почав присихати.
Тихо шелестить вітер — якось особливо, передосінньо…
Десь далеко, здається, біля греблі, співає в когось у дворі півень. І ще далі чути…
Дивно, гарно, радісно на душі.
«Боюся продовжувати в цьому дусі».
Це щось та значить!
І чи випадково ми обоє серед літа захворіли ангіною? Ні, мабуть, є тут загадка якась. Це не простий збіг обставин, не простий.
Думки — тривожні і ласкаві — лоскочуть надію.
А в гарбузинні бджоли гудуть. Над картоплинням тремтять, літаючи, метелики. Цвітуть соняшники. На одному вже зачепилась павутинка. Невже бабине літо? Рано ж… Це наче сивина в косах молодої жінки.
Ще один день вдома.
Тепле передосіннє проміння, немов ласки старої матері: не гарячі, а ніжні, благословенно приємні.
Уже й лист жовтіє на кленах.
А на соняхи причепилось ще кілька ниток.
Так, бабине літо.
Дивлюсь у небо — може, воно пропливе і там? Ні, небо високе, синє й чисте.
У дитинстві мене дуже хвилював політ бабиного літа.
Стоїш, було, на подвір’ї і дивишся у височінь, а там маленькі клубочки з довгими білими нитками пропливають, їм пестить сонячне проміння. І самому хочеться піднятися вгору, бути серед тої тихої краси, серед казкового плину, розсотатись на безліч срібних павутинок і пливти, пливти…
Пам’ятаю, дивився на голубий світ дитячими очима, а в душі щось хвилювалось, клекотало… Я, очевидно, радів, що живу серед світлих просторів дня, що бачу в небі сонце — мені дуже кортіло його дістати руками. Сидів з батьком на призьбі хати і казав:
— Ото якби сонечко впало. Туди, на дорогу. Я побіг би і взяв його — золоте кружальце. Золоте дзеркальце.
Я ще не знав, що те кружальце, те люстерко у багато разів більше за землю. Мені доконче бажалось його мати і тримати в руках.
Батько, добра, мудра і лагідна людина, тільки мрійливо усміхався.
Ближче тулився до нього, слухав його ласкавий голос, і було мені хороше-хороше…
Батько…
Я зірвав кілька чорнобривців, а в берегах ще виламав пучок недозрілої калини і відніс на його могилу.
Допомагаю матері збирати город. Прислуховуюсь до мови. Мати моя ледве вміє розписатись, малограмотна, а як говорить!
— Казав циган: одне літо обміняв би на чотири зими…
Вона любить літо. Бо зимою їй справді сутужно, мов циганам: занесе снігами хату, закидає подвір’я, а палива — як кіт наплакав. А треба ж обігріти оселю, треба й стежки прокидати, дати порядок сякому-такому хазяйству…
Зараз мати ласкава, тиха й урочиста. Розумію: син-бо їй помагає.
— День який гарний, — кажу.
— А гарний, бо ще ряден не крали.
— Яких ряден? — дивуюся.
— Та то старе згадалось. Про сусіда нашого, Павла, хай йому легко лежати.
— Розкажіть.
— Поїхав колись Павло на ярмарок. Узяв рядно — товар на возі прикривати. Приїздить увечері та її журиться: «День дурний був. Весь день рядна крали».— «І в тебе вкрали?» — жінка до нього. «Та в мене аж увечері».
Сміється мати, сміюся і я. Сіли на обніжку спочити.
Мати ще дещо розповідала. Зараз я записував ті бувальщини. Може, колись знадобиться.
Минулої ночі, до самого світанку, скиртував у полі. Було оголошено суботник. Мене, звісно, це не стосувалось, та я теж ходив.
— Добровольців приймаєте?
— Приймаємо. Бери вила — роботи вистачить.
Працювали дружно. Натомився, та задоволений. Яка краса в полі! Запам’яталися повний місяць, що освітлював стерню, скрип гарб у сутінках, зелені відсвіти неба над тополями край села, пахощі соломи і землі, пісні дівочі… А хіба забудеться хміль трудової втоми? Повертався додому, як косар, як молотник, як людина, що зробила щось корисне й потрібне іншим…
Од’їжджаю з дому.
Приходив сусід — Павлів Грицько. Син того Павла, в якого на ярмарку цигани вкрали колись рядно. Він тепер хазяйнує на батьківському дворищі. Працює в колгоспі. Руки в нього чорні, як поле, і в борознах — теж як поле восени. Але людина він душевна і обов’язкова. Обіцяв завтра підвезти до станції.