Я давав Грицьку читати власні вирізки з газет. Давав і журнал з нарисом. Питаю:
— Ну, як?
— А ти можеш написати в газеті правду?
— Я й пишу правду.
— Ось ти писав, що хлопці на якомусь там заводі виконали норму на сто два проценти. У газетах часто можна вичитати: виконали й перевиконали. А хіба ми так говоримо? Еге ж ні? Ти жив у селі, ти мусиш знати… А то: виконали, — перекривив Грицько.
— У нарисі ж я не писав, що «виконали». Як нарис?
— Теж з брехнею.
— Де ж вона?
— Ти хоч і поміняв прізвища, а я таки докумекав, що мова про Василя Закревського, твого шкільного товариша, та Надю Панченко. Чого ти написав, що в Наді не батько, вітчим? Хіба в неї вітчим?..
— Я писав не тільки для одного села, не тільки для тебе, Грицьку. Аби розжалобити читача, чи що, я домислив: Надя, тобто Софія, росла без батька. Щоб читач більшою симпатією пройнявся до неї.
— Е, ні, я з тобою не згоден.
— Чому?
— Ти кажеш: писав не для села, не для мене. А для кого ж?
— Для всіх.
— Ото ж бо й набрехав тому. Для всіх… А ти пиши не для всіх і не про всіх. Пиши, приміром, про мене.
— Може, й напишу колись.
— Ти неправильно зрозумів. Не конкретно про мене, Грицька Павлового, а про таких, як я. Нас багато. Ти думай про мене, про мої руки, про куфайку — і пиши. Пиши, як Шевченко писав. І всі думатимуть, що ти про них пишеш.
— То ж поет… У газеті так не напишеш.
— А ти напиши!
— Для того й учуся, щоб писати. Хоч не так, як Шевченко, але щоб добре, переконливо.
— Учися, учися, Юрію. Тільки не забувай про чорні руки і куфайку.
…Чи скаже ще хтось так влучно про мою роботу, як сказав Грицько?
Трохи боляче від його слів.
КОНСПЕКТ П’ЯТИЙ
Потиск рук, веселі усмішки, обійми… Шумить, вирує студентство.
— Привіт мамі-Одесі!
— Здрастуй, батьку-Ростов!
— Хай живе і пасеться Південнолиманськ! Вітаємось по назвах міст, де проходили практику.
На дівчатах нові плаття, костюми. Ляля Сімороз в оксамитовій спідниці, збоку розріз — засмагле на пля-Жах стегно аж бронзовіє.
— Лялю, ти що, догану хочеш? — допікає її Михась Бриль.
— Любові, любові я хочу, Михасю.
— Ай да Ляля, люкс дявчина! — прицмокує Михась. Його білочуба голова світиться, наче соняшник на городі.
Викотився з-за тополь круглий, опецькуватий і набундючений Володимир Пироженко.
— Гарбузик! Дай я тебе поцьомаю! — кричить на весь бульвар Віталій Гайдук.
— Тосік!
— Мусік!
У багатьох з нас є прізвиська. Не вуличні, а студентські. Варто було Пироженку надрукувати в університетській багатотиражці байку «Гарбуз»,— а сам він хлопець справді кругленький, наче з родини гарбузової,— як його одразу ж прозвали Гарбузом, а Михась Бриль зве його Гарбузиком, оскільки ж вимовляє це слово з білоруським акцентом, виходить — Гарбужік.
Коля Аргат часто співає пісню, завезену з Ухти, звідки він родом:
Усіх слів не знає. Співає лише два рядки. Ім’я героя пісні розтягує, як міхи гармошки: То-о-о-осік… Аргата не стало на курсі. Народився Тосік. Коля Тосік.
Ну, а Мусія Шапковала вже за аналогією прозвали Мусіком.
Ніхто, звісно, не ображається. Така доля в тих, кого перехрестили.
— Катринпоясок! Як твій мозоль?
У Марка Лопуха з першого курсу сидить на п’яті сухий мозоль. Чим не мастив, що не робив — не помага. А педикюр робити боїться.
Є в нас, правда, й власні, справжні прізвища, які не потребують коментарів — Лебідь, Рак, Цап-Цапенко, Гальопа.
Часто, коли викладач робить перекличку, буває так. Заглядає він у журнал і читає:
— Лебідь?
— Я.
— Рак?
— Я.
— Невже буде Щука? — дивується викладач.
— Ні,— кричимо хором. — Щуки не буде, буде Цап…
Справді, через кілька прізвищ він читає:
— Цап-Цапенко…
І про Гальопу зрештою треба ясніше сказати. Сашко Гальопа — весь у пошуках: свого творчого обличчя, стилю, надто — псевдоніма. Шукаючи оригінальний псевдонім, він підписував свої замітки то Олексою (на зразок Олекси Стороженка та Олекси Десняка), то Олесем (на зразок Олеся Гончара), то Олелем, Олельком — це вже власна його фантазія… Ці пошуки довели до того, що одного разу Михась Бриль сказав: