— Гадаєш, мені буде дуже приємно?
— Отже — не хочеш?
— Ні.
А сам думав: хто він, що він? І з якою метою вона завела мову про «фраєра»: щоб я наполегливіше добивався її взаємності чи облишив будь-які наміри? Хіба розгадаєш. Чи, може, вона нічого не мала на увазі — просто так, несамохіть вийшло все?
Ні, тут щось є.
Як бути? Нічого не ясно.
А хлопці ж мені трохи заздрять.
Цап-Цапенко сказав, що вони тільки язиками плескали та вухами ляпали, дивлячись на Олю — милу, симпатичну Олю, а я одразу закрутив роман.
Роман…
А того хлопці не знають, що я жодного разу її ще не поцілував.
Приїхали нарешті Грицько Розбишака і Микола Слободян — засмаглі, схудлі. Розповідають про свої пригоди.
— Щасливий ти, Марку, — поляскує розхристаний Слободян по плечі старосту курсу Лопуха, тобто Кат-риногопояска.
— Чому щасливий? — не зрозумів Марко.
— Міг утратити двох кращих з кращих, сумлінних серед найсумлінніших студентів…
— Себто вас? Які ви кращі, які кращі? Що я скажу деканові? Де вас носило?
У Марка голос глухий, жалібний, наче в старої скрипки.
А хлопці регочуть.
— Вам хи-хи та ха-ха. Ви дохахакаєтесь, — це вже втрутився Гальопа. — Востаннє кажу!
На нього ніхто не зважив. Жартів все одно не розуміє.
Оточили хлопців:
— А що з вами сталося?
— «Некое страшное ожидание суда и ярость огня, готового пожрать противников», як у Новому завіті сказано. Тікали ми, аж гай шумів! — чи то брехав, чи правду казав Слободян, чухаючи розхристані груди.
— Був би з нас шашлик, дорогий Марку, а не відмінники навчання, і довелося б тобі збирати з курсу по карбованцю на вінки надгробні, якби не заячі наші нори, — підбріхував Розбишака.
— Прогульники ви! Що я декану скажу? — бідкався староста курсу.
— Лікуй мозоль, Марку, лікуй, — ще раз ляпнув його по плечі Слободян. — Декан у нас чудова людина. Він не зобидить…
Декан наш справді характерник. Кажуть, Юлій Цезар знав на прізвища всіх воїнів свого війська. Юлій Никифорович Пустовар не знає жодного студента. Його й прозвали — Юлій Але Не Цезар.
А сам лагідний, сумирний чоловік. Хоч часто й гримає, страхає — всі знають: зла не зробить. Не те, що Нудненький. А ще декан дещо неуважливий, як Коля Слободян. І такий же добрий, як Коля.
«Чудовий студент», «наш радянський студент», «відмінник навчання» — це його улюблені вирази.
Про нас, студентів-журналістів, кажуть на інших факультетах:
— Журналісти? Та вони такі, що й свого декана розчихвостять.
Що правда, то правда.
Грицько Розбишака видрукував оце в університетській багатотиражці гумореску і хоч би трохи заштрихував, щоб не так прозоро було видно, про кого в ній йдеться.
Ну й Грицько!
Чим ближче під’їжджав Володя до Славгорода, тим сильніше гризло його сумління і в голові вимальовувались чорні контури незавидної перспективи.
«За це по голівці не погладять, — думав він. — Стипендію, мабуть, уже давно зняли. Ще й догану вліплять… Або… Ні, краще не думати про це «або», що буде — те й буде».
Грізно зустрів Володимира староста курсу:
— О, рекордсмен сачків! Марш до Никифора Юліановича з повиною!
Відчуваючи, як холодніють нутрощі, Володя переступив поріг кабінету декана, не наважуючись підвести винуваті очі.
— А! Сідайте, прошу вас. Ви в якій справі? — почувся приязний голос з-за дубового столу.
— Та я… — затнувся Володя.
— А… Це ви щойно одружилися! Дуже радий, дуже радий. Щиро, від душі вітаю.
— Та ні, мене…
— Ага! Ви про дипломну! Читав, читав. Дуже хороша дипломна і, я б сказав, досить-таки непогана дипломна: глибоке дослідження, серйозне й цікаве дослідження. Ми вже міркували: а чи не хотіли б ви в аспірантуру?
— Пробачте, Никифоре Юліановичу, я ще тільки на третьому курсі!
— А-а! Пам’ятаю, пам’ятаю. Як же! Ваше прізвище… Липовий. Ви чудово виступали на профспілковій конференції. Всі ваші зауваження ми обміркували і все взяли до уваги, так що не хвилюйтеся.
— Ні, я Дубко… Я пропустив півсеместра…
— Півсеместра? — чи то захоплено, чи то співчутливо вигукнув Никифор Юліанович і скоромовкою почав розпитувати: — Щось трапилось? З вами, чи, може, ваша мати вмерла? Я щиро, від усієї душі співчуваю. Але тримайтеся, товаришу Липовий.
— Моє прізвище Дубко…
— Так от, бадьоріться, товаришу Дубковий, бажаю вам усього найкращого. Можете йти.