«Пронесло!» — радісно подумав Володя, полегшено зітхнув і намірився вже виходити, як почув голос Никифора Юліановича:
— Стривайте-но! Хвилиночку, товаришу… е-е… Дубовий. Ви чомусь занепокоєні? Зітхаєте… Ага, так чим же ви хворієте?
Володя ніколи в житті не хворів. Хіба що в дитинстві свинкою. Тому це питання його спантеличило. Він напружено почав пригадувати назву хоч однієї хвороби. Даремно! В голові чомусь вертівся епізод з книги «Троє в одному човні», герой якої відшукував свої хвороби по медичній енциклопедії-Та з усіх приведених там назв запам’яталася тільки «родильна гарячка», яка обминула навіть цього злощасного героя. Тим більше вона тут була зовсім недоречною, як і свинка.
Від напружених думок на кремезній шиї студента здулися вени, а лоб укрився дрібними краплинами поту.
— Та ви не соромтесь, кажіть, прошу вас, — лагідно умовляв декан.
У Дубка пересохло в горлі, кров ударила в скроні, навівши бідолаху на рятівну ідею:
— У мене це, як його… Недокрів’я у мене, — сказав і низько схилив голову.
— Себто апластична анемія? — перепитав Никифір Юліанович. — А вигляд у вас ніби нічого, чудовий вигляд, загорілий вигляд…
— То від недуги, — промимрив Дубко.
— Так, так, — вів далі декан. — Вам треба лікуватися. Обов’язково треба лікуватися. Вам що, замало стипендії?..
— Та я… — почав було Дубко.
— Знаю, все знаю… Пишіть заяву в профбюро — дамо грошову допомогу. Аякже! Дамо.
І поки студент писав заяву, декан уголос міркував:
— Ай-яй-яй!.. Людина хворіє, а громадськість цього і не знає. І все через вашу скромність. Ні, тепер я сам візьмусь за це діло…
Декан викликав голову профспілки:
— Ось вам студент… Хороший студент, наш радянський студент. Відмінник навчання і дуже чудова людина. Але він захворів недокрів’ям, себто апластичною анемією. Це страшне діло. Деканат просить, ні, наполягає, щоб йому… Пробачте, як ваше прізвище? — звернувся декан до Володі.
— Дубко.
— Так от, щоб товаришеві Дубку дали путівку на курорт.
І товариш Дубко, одержавши одноразову грошову допомогу від профспілки, поїхав на курорт.
…На курорт Грицька Розбишаку не послали, та все ж дали путівку в студентський профілакторій.
«Патетична соната»… Що за звуки! Чарівники, ворожбити!
А за роялем, чимось схожим на чорного лебедя (мабуть, відкинутою, наче крило, покришкою) — Оля… Легкими ударами-переборами тонких пальців по клавішах вихоплює з розкритої душі інструмента диво-мелодію. І зал нишкне, зал зачаровується. Мелодія тривожно-енергійна і водночас ніжно-хвилююча. Може, не всі знають, що вона означає, який зміст уклав у неї автор, та проймає вона кожного. Десятки людей, тамуючи подих, зосереджують свою увагу на сцені, де чарівно гортанить лебідь-рояль, де по клавішах бігають прудкі Олип пальці.
І здається мені — цю мелодію слухають ще десь. Саме в цю хвилину, цієї миті, зосереджені й теж замріяні, сидять такі, як і ми, люди, але в іншій країні, навіть на іншому континенті — і в їхніх серцях озивається щось прекрасне й незбагненне, тривожне й хвилююче, бадьо ре й ніжне…
А що вже говорити про мене.
Грає Оля. Тож музику я чую чи її серце? Думки струменять, зливаються в один потік, в одне річище: що чекає нас попереду — розлука без скорбот чи щастя молоде, як ми, як музика оця?
Надворі в обличчя ударила хвиля осіннього повітря. На тротуарі ворушилося, наче живе, листя. Вогні переливалися, мигали… Палала осінь…
— Іноді заздрю людям, — сказала Оля, — котрі ніколи не беруть до серця образ… І взагалі живуть собі, наче дерева…
Я тримав її під руку, і вона не висмикувала її, як бувало раніше.
Зупинилась перед гуртожитком. Оля:
— А знаєш, не хочеться заходити…
— Музика?
— Музика…
— А де ти навчилася грати на роялі?
— Я два роки працювала в Будинку культури. До нас приїхала випускниця інституту культури. Вона й навчила…
Ми опинилися на Княжій горі.
Краса над Дніпром — неписана. Небо безхмарне, зоряне. Внизу — глянець води. А там, на Подолі, мозаїка земних зір, електричних…
Піднялись алеєю до князя. Стояли жовто-багряні дерева у сфінксовій задумі, осипаючи листя. Здавалося, летіло воно з-під широких темних піл князевої ризи-накидки…
— Поклянись перед ним, — показала Оля на пам’ятник: була вона перед ним, наче горошинка, — що через рік, і через два, і через три на цьому місці згадаєш своїх однокурсників…
— Однокурсників чи однокурсницю?
— Клянись! — не уточнила вона.
— Клянусь! — сказав я. — Клянусь аллахом, Юлієм Але Не Цезарем, Барабанним, Нудненьким і Гальопою, що примкнув до них.