— Стою, Євгене, і думаю: чи сьогодні навідатись до Шейченко, чи відкласти на після похорону? — замислено, розмірковуючи, проказав слідчий.
Євген розумів його стан: принести матері звістку про горе і серед розпачу й відчаю розпитувати про сина, коли людина нічого не тямить, убита бідою…
— Все на твій розсуд, Денисе, — озвався Тополюк. — Наш заповіт — йти по гарячих слідах. Згаяний час — відстрочка злочинцю.
— Ну, про злочин казати рано. До Шейченко Віри Михайлівни, — рішуче сказав Бухов, сходячи з ганку.
Вулицею вони проїхали метрів триста й опинилися поблизу будинку № 22, де жив Шейченко.
У коридорі, на голубій стіні над першою сходинкою, Євген помітив знак — літеру R, пронизану навскоси ламаною блискавкою, — написаний білою крейдою. Завбільшки з сірникову коробку, він не дуже впадав у вічі.
— І тут він, — відзначив Денис. — Прямо тобі візитна картка.
— А може, справді чиясь візитка, га? — висловив Євген припущення.
Ось і п’ятий поверх, на дверях емальований еліпс з цифрами 4 і 5. Тополюк подзвонив… Не пощастило, як з Риммою Поляковою.
Їм відчинила двері сусідньої квартири зовсім молода жінка — років двадцять — двадцять два, невисока, рудоволоса (фарбується, — зазначив Євген), кругловида, у чорній вузькій спідниці і малиновій кофтині з глибоким трикутним викотом на грудях, де покоївся кулон у вигляді серця. Вона тримала в руці губну помаду. Либонь, кудись збиралася.
— Здрастуйте, — привітався Бухов. — Ми до Шейченко, а її нема вдома.
— Віра Михайлівна приїде аж у неділю по обіді, — дівчина оглянула їх зацікавленими зеленими очима.
Оце не пощастило!
— А куди поїхала? Далеко?
— У Крим, автобусом за дводенною турпутівкою. Я торік теж подорожувала. Чудово… — задоволено похитала кучерявою головою.
— І залишила сина самого? — здивувався Тополюк.
— Віталик самостійний хлопчик. Це він наполіг, щоб мати поїхала трохи відпочити, не сиділа затворницею, — охоче пояснила. — Ось і вибралася після обіду. Тільки Віталик не провів її. Чомусь затримався в школі. А так він уважний до мами.
І вже ніколи нікуди не проведе, подумав Євген. Ох, не відала мати, що сталося. Сьогодні п’ятниця, 16 травня… Ще дві доби не знатиме горя: гарні краєвиди, пам’ятки архітектури… Через її відсутність розслідування загальмується. Вони потрапили у скрутне становище: мали ключі від квартири, а відімкнути зась — не дозволить прокурор. Не той випадок. Євген невесело перезирнувся з Денисом.
— Я слідчий прокуратури Бухов, а це капітан Тополюк з карного розшуку. Ось моє посвідчення, — і Денис подав дівчині червону книжечку.
Сусідка здивовано втупилась у посвідчення, заворушила повними губами.
— Я ще не мала справи… — розгублено пробелькотала.
— Нам би з вами побалакати, — продовжив слідчий.
— Але ж я зібралася в кіно.
— Встигнете. Ми недовго.
Дівчина поступилася, пропускаючи їх до передпокою. Євгенові впав у вічі червоний телефон на підставці. Квартира виявилася однокімнатною.
— Будь ласка, ваше прізвище та ім’я? — звернувся до дівчини слідчий. — Якось незручно розмовляти, коли не знаєш…
— Лашко Людмила Гнатівна, операційна медсестра, — назвалася і поправила зачіску, граційно звівши руки.
— Дуже приємно, — схилив голову Євген. Йому справді було приємно дивитися на симпатичну дівчину.
— Нас цікавить ваша сусідка — Віра Михайлівна Шейченко і її син Віталій, — мовив Денис. — Ну-ну, не жахайтеся, нічого протизаконного вони не зробили, — заспокоїв Лашко, у якої покруглішали очі.
— Просто нам треба дещо з’ясувати, — додав Тополюк.
— У мене? — знизала плечима Людмила Гнатівна. — Я тут живу лише третій рік.
— Строк чималий, — заохочувально усміхнувся Бухов.
— Гм, людина вона добра, щира, працює телефоністкою на міжміській станції, підробляє — прибирає в під’їздах, бо вдова, а син дорослий, і хочеться одягти його славно, та й сама нестара, — розповідала Лашко, зчепивши руки у пелені.
— Чоловік її помер?
— Згорів сім років тому.
— Згорів? Де?
— Дядько Семен працював електриком на механічному заводі. Ремонтував якусь піч, а хтось увімкнув струм, і… — Лашко печально скривила губи.
Сумна історія. І вони прийшли не з радісною звісткою.
— І вдруге не виходила заміж, чи, може?.. — Тополюк навмисне не закінчив — чомусь не повернувся язик вимовити «бракувало сватачів».
— Траплялися чоловіки, і солідні, але Віталик, він…
— А як Віталик стави… — Денис хотів сказати у минулому часі, але вмить поправився. — Ставиться до матері?