— Який ти несерйозний!
Оля зібрала жмуток кленового листя, подала мені.
— Пора.
— Чому?
— Гріх.
Це був, можливо, найщасливіший вечір мій. Я ще раз переконався, що люблю Олю. Але за що? За очі? За музику? І сам не знаю.
У гуртожитку в коридорі хлопці під гітару співали пісень.
А біля кухні підпирав плечем одвірки Лесь Лебідь. Жінка його — тиха, сором’язлива дівчина — чистила картоплю. Ще зовсім дитина. Тільки на першому курсі. А вже заміжня, а вже звалила на худенькі плечі сімейну ношу. Живуть вони з Лесем у різних гуртожитках. Обоє замучені й засмучені. Що в них діялось на душі в ті хвилини, коли слухали цей безтурботний гамір, юний дзвін гітари?.. Мабуть, так почуваються лебеді, пара лебедів, що з перебитими крилами дивляться з осіннього болота на відлітаючу у вирій зграю своїх небесних побратимів…
Охмарбай буркнув:
— Дурні. Треба було їм женитися. Нетерплячка їла, чи що?
— Любов їх з’їла, — прокоментував Бриль.
Наснився сон. Наче ми десь ідемо з Олею чи то садом, чи алеєю. У неї на руках дитина. Нас переслідує якась тінь. Я не відчуваю, що сповиток з пелюшок, якого несе Оля, близький мені. Здається, ніби несе вона 1грашкову ляльку. І ніяковіє…
Верзлося казна-що.
…Яка ж все-таки тінь переслідує мене?
Я трохи боюся Олі. Вона не з тих дівчат, що їх цілують у перший же вечір, забувши на ранок. Мені здається вона кришталевою вазою, якою можна лише милуватися. Боюсь навіть доторкнутись до цієї вази, а раптом упаде, розіб’ється?..
Читав їй учора вірші Сосюри про гітари й жоржини, про донецькі ночі й потяг, що гуркоче вдалині… Цікавої чи розуміла вона, що то не Сосюра звучав, то звучав голос мого серця?
Зранку морозило. Натомість розходився вітер, зривав з каштанів і тополь листя, здіймав угору — воно кружеляло там, наче сполохані голуби.
На першу пару я запізнився — ходив у багатотиражку «Славгородський університет».
Третя пара — семінар з історії партії.
Вів його Сергій Михайлович Береговий — секретар парткому, автор чудового підручника, людина авторитетна, всіма шанована, а головне — людяна.
Був він, як завжди, в доброму гуморі. Почав з того, що, глянувши на розкритий завчасно Марком Лопухом журнал, усміхнувся:
— У стародавніх римлян було заведено листи закінчувати словом Vale, що означає: «Привіт! Будь здоров! Прощай!» А ви хочете цим словом відкрити семінар?
Сергій Михайлович заходився розпитувати, які книжки читаємо, які вистави, кінофільми дивилися останнім часом…
Аудиторія загула, зашуміла. Кожен хотів щось сказати, висловитись, зауважити. Активність була, що називається, стопроцентна.
Коли мова торкнулася військової тематики і її висвітлення в літературі та мистецтві, він згадав один епізод з років війни:
— Трапилось це під Ніжином. Наш ешелон з пораненими фронтовиками стояв поряд з поїздом, вагони якого були навантажені снарядами. Раптом налетів «мессер», скинув бочку з пальним. І треба ж такому статися? Пряме попадання у состав зі зброєю. Снаряди почали вибухати. Що там робилося! Кошмар, пекло! — Розриви, тріск, вогонь, людські стогони і чийсь пронизливий крик, що й зараз вчувається іноді: «Мамо!..» Я ще ніколи не бачив стільки крові — було її наче води в калюжах після дощу… Ми, що супроводжували состави, кинулися рятувати поранених, витягували тих, кому пощастило вціліти…
Береговий замовк. Мовчали й ми. Нарешті він сказав:
— І ось минуло відтоді стільки літ, а бачу я перед собою очі одного капітана. Він був поранений у ноги і, коли почали вибухати снаряди, хотів вистрибнути з вагона. Вагон перекинуло — капітанові причавило ноги… Ми підбігли з другом. Спробували вигребти нещасного з-під металу, обдирали нігті, що не робили — допомогти не змогли. Капітан зрозумів безвихідь становища і спокійно: «Розстріляйте мене, хлопці…» Наче води попросив… Ніяк не можу забути очей тих, що дивилися на мене в останню мить…
Який не схожий Сергій Михайлович на Овсія Овсійовича Нудненького.
Зайшов Овсій Овсійович, гепнув на кафедру портфеля — чи не більшого за самого себе? («І що він у ньому носить?» — якось спитав один з нас. «Думки, думки», — пояснив Мусік), хитрувато поглянув на ряди, в аудиторію:
— І вас немає, а ви мов тута?
Це, мабуть, найдотепніше, на що він спромігся за час всієї викладацької діяльності, бо лекції, будемо відверті, Овсій Овсійович читає так, наче корова жує жуйку — сіро, нудно, одноманітно.
Одного разу Микола Слободян передав мені записку з двовіршем: