— Я… я… Та я напишу в радіокомітет! — не знайшов Що сказати Гальопа.
— Мужик ти! — під сміх оточуючих припечатав йому тавро Аспірант.
У студентських вустах цей вислів вживається зовсім не в тому значенні, в якому його колись вживали пани, поміщики, всяка знать, зневажаючи людей праці. Та Гальопа образився.
— Я працював на руднику, я був гірником! — ощетинився, наче кіт, якому щойно цигаркою присмалили вуса.
— Ну, то й що? — байдуже здвигнув плечима Аспірант.
— Як що?
— А так! І Лопух он бетон місив на кременчуцьких будовах, Охмарбай носив вантажі в порту. Чи не так, Миколо?..
— Носив, — підтвердив Охмарбай.
— …Гончаренко починав біографію з екскаваторника, ну, а Лушпенко — той і кочегарив, і шоферував, і слюсарював…
— «Был актером, был танцором». Та ще й оженився, — подав голос Мусік.
— Але ж вони, — розвивав думку Аспірант, — не вимагають нагород, пільг, зрештою не комизяться?
— Порожній колос вгору гнеться, а повний…
Мусік не зраджував собі.
Тим часом Гальопа все ж не мав зараз претензій до Мусіка. Він почав закипати і на своїх хлопців уже не зважав — бачив перед собою головного противника і мусив розквитатися з ним, як належало в його становищі. Він прагнув підкласти міцну основу під кожну фразу, він не мав права розкидатися словами, як Мусій Шап-ковал. Бо що дозволено Юпітерові, те не дозволяється бикові.
— Я не комижусь, я горджуся! — виклично заявив він, наче перед ним була аудиторія новобранців дитячого садка.
— Ні, ти не гордишся, ти просто виламуєшся, наче кукурудзяний бублик, вихваляєшся, — припирав його до стіни Аспірант, — а справжній робітник ніколи так гучно не доводитиме на кожному перехресті, що він, мовляв, гегемон, провідна сила, а решта людей суспільних шарів і верств — то другий чи третій сорт…
— Гірники як моряки: у них власна гордість, — Гальопа сказав це вже дещо примирливіше, наче хотів виправдати свій пафос, притаманний швидше поганим передовицям районних газет, ніж приватній бесіді.
Але Аспірант не пішов на компроміс. Він раптом спитав:
— А ти хоч раз у рудник спускався?
— Я два роки…
— Що два роки? — перебив Аспірант. — Переховувався серед гірників, щоб потім показати їм дулю і вступити до вузу?
— Та я!..
Гальопі перехопило подих. Він, звісно, хотів щось заперечити. Але, мабуть, Аспірант вцілив прямо в яблучко, в найболючіше Гальопине місце. І хто! Тип, який не поїхав за призначенням, півроку оббивав пороги редакції і тільки завдяки славгородській прописці не опинився за бортом журналістики.
— Та я… — повторив Гальопа.
— Та ти просто дезертир, — не дав йому знову отямитись Аспірант. — Ти втік з рудника, шукаючи легшого хліба в житті. Так само, як я не захотів їхати в район.
Нема гострішої зброї, як відверте, нічим не замасковане слово правди. Від нього нема рятунку, нема броні, засобів захисту. А слова Аспіранта скидалися на жорстоку оголену правду.
І це доконало Гальопу.
— Я тобі пику наб’ю! — закричав він несамовито і кинувся за двері. — Я цю справу так не залишу! — чулися його погрози в коридорі.
— Навіщо ви, хлопці?.. — плаксиво озвавсь Марко Лопух. Він любить, аби все було тихо-мирно, щоб і вівці не голодали, і сіно лишалося нечіпаним.
— Іди, Марку, краще пиши свій роман, — порадив Мусік.
Марко Лопух справді пише роман «Нижній поверх». Коли його спитали, чому він дав таку назву своєму творові, пояснив усе той же шалапутний Мусік.
— Бо на вищі поверхи Маркові підніматися важко: у нього мозоль.
Якось біля гуртожитку я зіткнувся з Лялею Сімороз, Беллою Багрич, Люсею Терепою. Ляля — завжди екстравагантно шикарна, Белла — дещо старомодна, Люся — до неохайності недбала. Я маю на увазі їхнє вміння одягатися. Такими побачив їх і цього разу. Ляля — в розкльошованих брюках, одної холоші яких вистачило б Люсі на сукню, Белла — в плюшевому капелюшку (чи не бабусиному?), Люся — в коричневому, Майже чоловічому светрі під шию поверх синього плаття і кашеміровій яскравій хустині.
Погомоніли. Завернули, не змовляючись, на Княжу гору.
Я почав намугикувати пісню. Люся пильно глянула в очі, спитала:
— Юрію, що в тебе там є?
— Де?
— Всередині.
— У давнину сказали б: душа. Та я знаю — душі нема. Серце ж є. Точно. Любляче серце… А чого ти запитуєш?
— Ти завжди ходиш з гарними дівчатами. Сам наче й не маєш кучерявого чуба — худий, вибач, носатий, а он і зараз Ляля, найвродливіша дівчина на курсі, до тебе горнеться…