— Курсу? — Мусік сидів поруч з Лопухом і не міг пропустити нагоди ущипнути свого сусіда.
— Ну що ти? — сіпнув його невдоволено Лопух, мовляв, як ти можеш так несерйозно поводитись на таких серйозних зборах.
— Поліцейським прихвостнем, — закінчив Гончаренко. — Та я… Та я… Я скаржитимусь… Я за такі аналогії подам на тебе в суд! — зарепетував Гальопа.
— Прошу не перебивати мене, якщо дали слово, — Грицько почекав, поки стало тихо. Далі сказав, що аж ніяк не сподівався, що його рецензія на монографію товариша Нудненького викличе такий гнів факультетського керівника і окремих активістів.
— Так не чинять не тільки комсомольці, а й просто порядні люди.
— То, виходить, комсомольці — непорядні люди? — загострював обстановку Гальопа.
— Ти погано вчив логіку. Я кажу про тих, які не варті цього високого звання.
— Ти краще скажи про листа до міністра!
— О, це вже ближче до істини, — посміхнувся Грицько. — Я й сподівався, що до цього дійде. Саме звідси й треба було танцювати, починати збори, а не так пишно: про честь факультету…
Лист міністру? Це щось нове. Ми нічого не знали. Збори виходили за буденні рамки.
— Що за лист?
— Хтозна.
— Кажи, кажи!
— Та не перебивай. Хай сам скаже!..
— Мені тут дорікали, що я одірвався від колективу. Справді, був час, коли я стояв осторонь. А коли людина дивиться збоку, вона часто помічає більше, ніж ті, що в гурті, вкупі… І я помітив дещо.
— Що саме?
— Ви знаєте, напевне, приклад, що стався в одній з республіканських газет. Приїхала делегація іноземних журналістів. З африканських країн. Редактор, представляючи своїх співробітників, похвалився, що всі вони з вищою освітою, всі закінчили факультет журналістики Славгородського університету, тобто наш факультет. І ось один з гостей питає: «Інгліш, панове?» Мовчанка. «Франсе?» Мовчанка. «Дойч?» Ні пари з вуст. Тоді той Журналіст каже: «А ми всі з середньою освітою…» Цей та й цілий ряд інших фактів — чи вміємо ми друкувати На машинках, стенографувати, до ладу фотографувати — навели мене на думку: нас неправильно готують До роботи в пресі… Хіба той, хто здатен аналітично мислити, не аналізував подумки рівень тих лекцій, які нам читають деякі викладачі? Скільки в них схоластики догматизму, начотництва, проти чого бореться наша партія!
— І ти написав міністрові?
— Написав. І пропонував позбавити нас деяких викладачів…
— Он воно що!
— А вони: честь факультету!..
— Заварили!..
Багато хто, мабуть, був згодний з Гончаренком. Але так відверто не зважувався говорити. І оця відвертість, з одного боку, обурювала, бо ніби розкривала потаємні думки кожного, а з другого — викликала симпатію, підкоряла сміливістю і правдивістю.
Я теж, слухаючи Гончаренка, запитував себе: а чи зміг би я так?
Оцей психологічний стан і народжував двояку реакцію аудиторії: то вона ставала горою за Розбишаку, то готова була, як Гальопа, розтоптати його, знищити.
— …Я написав листа міністрові. Лист повернувся до університету. Мене викликав на розмову товариш Береговий. Він сказав: питання, поставлені мною, якоюсь мірою заслуговують на увагу, звісно, можна позбутися окремих викладачів — тих, про котрих ви написали, та справи на факультеті від цього не зміняться. На факультеті потрібна кардинальна реорганізація…
Студентів, либонь, не так цікавила зараз реорганізація, як прізвища викладачів, котрих Грицько у листі до міністра пропонував вигнати втришия з кафедр.
— А кого, кого?
— Кажи!..
— Не має принципового значення.
— Як не має? Має!
— Не бійся, кажи!
Тим часом Грицько гнув своєї:
— Я сказав Сергію Михайловичу, що коли стабілізується сучасний стан життя на факультеті, коли не виносити з нього сміття, то врешті-решт він лопне… Помилки згодом буде виправлено, та це коштуватиме значно дорожче, ніж витурення двох викладачів…
— Та кого, кого ж ти маєш на оці?
— Ти перед своїми товаришами — називай!
— Барабанного і Нудненького!
Я поглянув на Овсія Овсійовича і Пилипа Пантелеймоновича: вони були червоніші за помідори. Зараз їм можна було тільки співчувати.
Так ось чому Нудненький пришивав Грицькові антигромадщину!
Хвилі обурення і схвалення знову зіткнулися в залі, д здалося, що до стелі аж бризки полетіли.
— Тут Гальопа вже називав цифру, скільки держава витрачає на мене коштів. Я хотів, щоб держава тратила менше, а віддачу одержувала більшу. Я навіть думав перевестися на біологічний факультет. І вірю, що приніс би не менше користі, а може, й більше…