У Грицька щодо цього були свої доводи. Але я не волів їх чути. Як це — поміняти наш рідний факультет на якийсь інший! Нахаба! Тут уже й мене охопила ненависть, шаленство. Ми, журналісти, завжди вважали: кращого факультету нема, як і нема в світі кращої професії за нашу. Вважали себе на особливому становищі. Біологом, істориком, фізиком може стати кожен, хто більш-менш сумлінно вчитиметься, а журналістом треба народитися. Треба бути талантом. Ми, звісно, всі талановиті. «Ми — виняткові студенти, не звичайні», — думав кожен з нас. А він так легко, так байдуже готовий зрадити нас!
— Я розмовляв з багатьма однокурсниками, які вже знали про лист, які готували ці збори. Вони казали: ми не проти тебе, але ти став проти сильного вітру. Дивно слухати їх… Не ставати проти сильного вітру… Але ж ми живемо у час, коли є ще сильніший вітер, вітер правди, комуністичної справедливості. І ми готуємо себе бути поборниками правди. А що з нас вийде, коли ми вже студентами звикнемо миритися з рутиною, коли міркуватимемо: а, це мене не обходить, моя хата скраю, мені аби швидше закінчити факультет. Не вік же я житиму з товаришем Нудненьким. І так думає чимало студентів.
— Хто саме?
— Називати своїх товаришів я не збираюся, аби і їх не спіткала моя доля…
— Називай!
— Називати?
— Валяй!
— Той же Гальопа!..
Аудиторія ахнула.
— …Аргат, Кобзар, Бриль, Шапковал!.. Досить чи продовжувати?
Це переповнило чашу обурення. Під градом слів оратора стали вбирати голови в плечі хлопці й дівчата, боячись почути з вуст Грицька своє прізвище. Кожен з нас у приватній бесіді міг назвати викладача як завгодно — пустодзвоном, начотчиком, науковим імпотентом, але щоб ці думки оголошувати прилюдно, перед усім факультетом, перед лицем самих викладачів, — цього не передбачав ніхто, та й не кожен би насмілився на таке… А Грицько називав речі своїми іменами, байдуже рахував, як бухгалтер кісточками рахівниці: раз, два, три…
Це було занадто!
— Збори наші називаються «Про честь факультету», І це добре, що організатори їхні не написали в об’яві; особиста справа Гончаренка, хоча до цього все звелося… Я, готуючи листа, й думав перш за все про честь факультету, про майбутнє, про долю вашу…
— Про нашу долю ти не турбуйся! — вигукнув хтось нервово.
— Вигнати з університету! — підхопився на парті Гальопа, наче в стременах у розпалі бою заповзятий рубака. — Вигнати! — сіконув невидимою шаблею повітря.
У мене по шкірі побігли сироти: чи не такі, як Омелько, свого часу злочинно вершили правосуддя?..
Не можу в усьому погодитися з Гончаренком. Він — теж не цяця. Та в його словах більше правди й щирості, ніж у вчинках і лозунгах Гальопи. Чесне слово!
Гальопа два роки працював на руднику. Знаннями на екзаменах він не відзначився, але трудовий стаж дав йому право стати студентом попри конкурс у тринадцять чоловік на місце.
Ще на першому курсі, у колгоспі, ми з Сашком працювали на збиранні кукурудзи. Наші рядки межували. Стомившись, сіли спочити. Пристав «на перекур» також Гайдук. Розбалакались. У хлоп’ячому гурті зайшла мова про дівчат. І Гальопа зізнався, що в Кривому Розі зустрічався з одною медсестрою, навіть жив з нею. Вона тепер надсилає посилки, а то й — гроші. «Дурні баби, — сказав він. — Чи вона гадає: я після університету женюся на ній? Дулю з маком!» Ми зніяковіли, та з фальшивої сором’язливості промовчали. Минав час. Гальопа їздив на канікули до тої дівчини, вона завагітніла. Він умовив зробити аборт і після того відцурався, вдало, на його думку, вистрибнувши з вогню.
Мене це обурювало. Я розповів про цей випадок на зборах, коли Гальопу висували «в керівництво» — головою студкому. Точніше, не розповів докладно, бо вважав: перед колективом не годиться говорити про такі делікатні речі, а сказав, що не голосуватиму за Гальопу. Слово узяв Нудненький, і мене «поставили на місце». Я не зумів довести правоти, переконати. Гайдука ж, який ліг допомогти, на зборах не було.
Я довго не міг змиритися з такою несправедливістю. І зараз вважаю, що Гальопа незаконно посідає місце голови студкому. Хай би навіть він не два, а цілих десять років працював на руднику. Не місце чоловіка красить, не місце…
— Вигнати геть! — ще раз крикнув Гальопа. — Голосувати! Зараз же давайте голосувати!..
Відразу, щоправда, голосувати не стали. Бо хоч Гальопа і вважає себе вожаком, якого мусять слухатись усі, та всі — це колектив, а в колективі кожна особистість має свою думку.
Почалися дебати. Звісно, спочатку виступили профспілкові «штатні» оратори. Говорили про те, що Гончаренко нехтував довір’ям товаришів, пропускав лекції, не ходив на суботники. Витягали на світ білий все, що можна було витягти чорного з поведінки Гончаренка, виливали на його голову бруд, який тільки можна було вилити. Так, Гальопа сказав, що Грицько висловив колись думку: місце в університеті — тим, кому двадцять років, але мудрість їхня сягає за цей вік. І аж ніяк не лушпенкам та лопухам. Хтось згадав, що він висловлювавсь проти суботників та поїздок у колгосп, говорив, що діло студентів — учитися, а не замітати вулиці і збирати кукурудзу… Одні називали його мало не контрреволюціонером, хтось навів слова про «милу соціал-демократичну душечку», інші охрестили примітивною людиною, пасквілянтом, ще інші порівнювали з Климом Самгіним…