Збори стали схожі на важкого чумацького воза, якого Гальопа і Нудненький самотужки силкувалися витягти на круту крем’яну гору. Віз уже був майже на маківці. Ще мент — і… І раптом він вирвався з немічних рук і, ламаючи голоблі, підгайстри, полудрабки, покотився, погуркотів униз…
Коли дебатне колесо закрутилося, наче розігнане крутьоло на льоду, і розпалилися пристрасті, хлопці й Дівчата почали виступати стихійно. І ця маса судила розважливіше й розумніше, особливо хлопці, що мали Життєвий досвід — Охмарбай, Лопух, Лушпенко, Холод… Тут уже почулися голоси про те, що Гончаренко писав листа з чесними намірами і критикував монографію також чесно. Що насправді він виступав не проти особи автора, а з властивою юній натурі відвертістю вказав на недоліки монографії, і що особисті рахунки зводити ні до чого. І взагалі, чи варто людину судити за те, що вона думає? А якщо вона помиляється, то гуртом і треба направляти на пряму путь істини.
На трибуну вийшов Гайдук:
— Гальопа тут сказав, що держава витрачає на кожного з нас п’ять тисяч карбованців, і запропонував вигнати Гончаренка з факультету. На нього ж, товариші, вже витрачено більше половини названої суми. Хто ж поверне ці гроші в казну? Гальопа? Якщо так, я голосуватиму за виключення Гончаренка.
Прокотився сміх.
Це трохи розрядило атмосферу.
Стали міркувати ще тверезіше. І вже більше з’яви лося в судженнях доброзичливості, ніж сліпого гніву. Пристрасті стихли, вихор, що так грізно бушував, якось непомітно розвіявся, мовби й зовсім не здіймався до стелі чорним стовпом…
Аудиторія видихлася, стомилась, уже навіть збайдужіла до всього, порядок денний було вичерпано.
За вікнами стояла глупа ніч.
Хотілося їсти і спати.
Збори винесли Грицькові догану і на тому розійшлися.
Ходжу зараз, як у воду опущений. То збори, то Оля…
Сумно від утрати чогось хорошого, світлого, неповторного. Чи, може, від передчуття утрати?
А тут ще й надворі темно, хмарно, ляповиця…
Люди, наче морська піна в час прибою, киплять, готуються до свята. На вулицях — прапори, лозунги панно…
У місті— святкова піднесеність.
Ми з Цапом-Цапенком другий день сидимо в кабінеті журналістики — оформляємо колону. Настрій не схожий на ту бадьорість барв, що народжується з-під наших пензлів.
Гайдук запрошував на свято в своє Розквітне — до нього ближче, ніж до Засупоївки. Але в таку негоду хіба поткнешся в моїх благеньких черевиках на село? Я й додому через те не їду.
Нудьга…
На факультетському вечорі Олю наче гедзь вкусив:
— Скільки разів я обіцяла не ходити на наші вечори і все не дотримую слова.
— Тобі нецікаво? — розгубився я.
— А що тут цікавого, кого я тут не бачила?
Вона надула губи.
Я занепав духом. Їй, виходить, зі мною сумно. «Чому я такий незугарний, невмілий?» — картав себе. Здалося, винен в усьому я. Як би я хотів приносити коханій дівчині радість і щастя! Та ба! Не дано, мабуть, мені цього вміння. Нездатний я робити людям добро, незугарний у коханні. І від того, що розумію це, стає ще важче.
А однокурсники вважають — у мене все так легко виходить.
— Кажуть, ти щодня пишеш. І де ти береш теми? — спитав одного разу Гальопа.
А воно не пишеться. Отже, я й тут не такий щасливець, як вважають люди. Вони просто помиляються в мені.
Як гірко!
А багато ж хто в цей час радіє, сміється, безжуро коротає дні свої. Учора бачив, як у підворітті цілувалась з якимось молодиком Ляля Сімороз.
— Бережи своє здоров’я, — каже Охмарбай.
— Ех, поспати б оце, — позіхає Іван Лушпенко. Спить він, до речі, з ранку до вечора. Трапляється, що й на лекції не ходить. А прокинеться, потягнеться і каже: «Ех, поспати б оце…»
Мені ж шкода губити дні, жаль проспаних годин, прагну до чогось більшого, вищого у житті і все ж утрачаю багато часу безслідно, назавжди. Вічно якась дрібна метушня, мізерні турботи відволікають від основного, чим мушу займатись, чим повинен не тільки мріяти, а й жити.