Гадаємо. Випадає — їхати. Гадаємо ще раз — їхати.
— Доля! — зітхаю я.
Вже на автобусній зупинці Оля ще раз перепитує:
— Їхати чи ні?
Мовчу. Смуток огортає мене.
— Їхати не дуже хочеться, — тим часом розмірковує Оля, — та совість треба очистити. Він поїхав до Львова, до батьків, там захворів. І просить, щоб я навістила…
До Львова? Так ось чому Оля записувалась туди на практику! Але ж не поїхала! Чому? Сумнівалася, як оце, і зрештою вибрала Південнолиманськ? Може, й зараз передумає? Може, взагалі перестане думати про нього?..
З яворів осипається останнє листя. Мряка. Зарюмсані небо, дерева, будинки. І серце мало не плаче.
Хвилюючі почуття перехоплюють подих. А тут ще її музика, музика, музика…
Чому я такий дурний? Чому вперся, як сліпий у тин, у цей зведений мною ж мур, і вважаю його мало не китайською стіною? Хіба в Славгороді більше нема дівчат?
Ні, не потрібні мені інші дівчата.
Оля, Оля… І де вона взялася на мою голову? А може, я просто її вигадав? Може, це лише потреба любити, а не любов? Я звик до неї — і все. А поїде сьогодні — завтра забуду?
Ні, не забуду!
У неї є він?
Є. Але це ще нічого не значить. Принаймні зараз. Вона не хотіла їхати, боролася з собою. Отже, вона — між двома вогнями: ним і мною. Який вогонь сильніший? Хто розтопить кригу її серця?
«Світять очі твої в диму імлистім…» Які в неї очі? Голубі, сині, сіро-голубі?..
Подумки повертаюся до неї знову й знову.
Якби душа могла говорити! Скільки б вона повідала світові про муки, болі, розчарування, що їх зазнає людина на перепуттях кохання, про ті невимовні хвилювання, що їх можна тільки осягти єством, але не передати словами. Там, усередині, грають багатомільйонні струни — журливі й тривожні, там — океан струн. Там нечутно для оточуючих звучать цілі оркестри арф і скрипок. І хай би собі звучали — яке кому до того діло. Та мені чомусь хочеться, щоб їх почув ще хтось, щоб їхня музика схвилювала ще когось. І той «хтось» збагнув ту музику, як я…
Ні, не хтось — Оля…
Увечері вийшов з хлопцями на центральну вулицю. Ішли так, як парубки в селі: незалежно, самовпевнено.
Попереду неквапливо цокала каблучками струнка дівчина.
— Яка хода!
— А фігурка!
— А ніжки!
Гуртом легше залицятися. Та ми не могли дозволити собі таку банальність — випхнули па розвідку Михася Бриля.
— Осліпи її соняшниковим цвітом чубу! Восени він, знаєш, як сяє? Як офіцерські погони!
Завжди, коли бачу Михася Бриля, приходить порівняння Олеся Гончара з «Прапороносців»: як соняшник у цвіту. Чи не таким був на вроду Юрій Брянський?
Бриль щось сказав дівчині й прилаштувався поруч. Бачимо, діло пішло.
Вирішили не заважати і, змірявши туди й назад центральну, повернулися додому.
Години через дві з’являється і Михась.
— Ну, як? — питаємо.
— Наче у кращих будинках Парижа.
— Познайомився?
— Закохався.
— Та ну?
— Хрест по мені вибриком!
— Розкажи…
— А що розказувати. Питаю: «Як вас звати?» — «Джульєтта». Як не закохатися?..
— Серйозно Джульєтта?
— Вось нявєри. Вона гречанка, з Жданова. Там чимало живе греків…
— Вітаємо, Ромео! — ми потиснули Михасеві руку.
— Не журися, Грицьку, — сказав я Розбишаці, а може, швидше собі, бо ми «обоє рябоє». Щоправда, причини для журби у нас різні. — Все буде о’кей.
Він курив на майданчику п’ятого поверху, притулившись спиною до пожежної драбини. А я, нудьгуючи, вирішив скласти йому компанію, хоча цигарку в руки не брав.
— Коли був я маленьким, — через певний час почав свою сповідь Грицько, — мав, може, три або чотири роки і місяцями не бачив нічого, крім стін тісної комірчини зі сліпим віконцем. Годі вже й казати про кошенят чи пташат — не бачив ні веселого сонця, ні зеленої травинки…
Це говорив наче й не Грицько, а хтось інший — так невесело лунав його голос, таку не характерну для себе зачепив він тему.
— Була тоді війна, про яку я чув від дорослих, і не знав, що мій тато на війні, що його, власне, вже вбито… Народ вів війну, стояла велика скрута, і люди часто не знаходили теплих слів для дітей, як не знаходимо їх іноді ми навіть зараз, — натякнув Грицько, либонь, на останні збори. — Ото я сидів цілими днями перед малим віконцем, виглядаючи світла. Спати мені було страшно — холодно, голодно й темно… Я сидів, підперши голову руками, і плакав. Довго-довго плакав, так було страшно і сумно. А коли стомлювався, зачинав співати пісень. Зрідка вночі приходив чужий дід — господар і замість вітання брутально казав: «Чого ревеш?» Ото і все, що я від нього чув. Дядькові чи дідові тому було, мабуть, дуже важко. І холодно, які мені… За вікном лежав глибокий сніг, і здавалося, що він ніколи не зійде і ніколи вже не засяє сонце… «Чого ревеш? — кричав дід. — Скоро вже твоя мати прийде». Я замовкав. І думав: от прийде мати і піде до сусідів просити вогню, і буде в комірчині тепліше, але їсти все одно багато вона не принесе… І я знову починав тихенько плакати, а потім співати пісень, а пісні сумні-сумні, від них мене знову огортав сум — і я плакав ще гіркіше. Як мені було себе жалко і як не хотілося жити!..