— О, Віталик, порівняно з деякими теперішніми дітьми, ще й хлопцями, слухняний син, — захоплено сказала дівчина. — І в магазин бігає, і виносить хатнє сміття, і вчиться добре, спортсмен, не курить, не водиться з поганою компанією. Сама втіха для Віри Михайлівни. Часто від мене дзвонить їй на роботу.
— З ким він дружить? — Бухов стежив за собою, щоб не вжити минулого часу. — Хто до нього приходить?
— З Ігорем і Аркадієм, однокласниками. Теж непогані хлопчики. Вони кличуть один одного рейдерами. Буває, збираються у Віталика, слухають музику. Ігор дав йому свій старий магнітофон. Іноді довго слухають, — усміхнулася Лашко. — Коли мати на зміні.
А часом не через свої музичні вечори наполіг синок на поїздці матері в Крим? Усе ж дві доби волі й квартира в повному розпорядженні. Ну-ну, Євгене, не слід ставитись упереджено до покійного. Для того ніяких підстав.
— А кривого ви тут не бачили?
— Якого кривого?
— Хлопця з ціпочком.
— Жодного разу, — стенула плечима Лашко.
Вони зібралися йти. Євген глянув на годинник — минуло тридцять хвилин розмови.
— Ви ще встигнете в кіно, — сказав Людмилі.
За ними зачинилися двері. Зустріч з матір’ю Віталія відкладалась. І все ж їм доведеться відвідати її. А бачити згорьовану людину, чути її лемент — тяжке випробування. До цього Євген досі не звик. Вони спускалися сходами. Євген думав про Віталія Шейченка. Із розмов поставав зразковий учень і слухняний син. Такі ж самі його друзі — Ігор і Аркадій. Нічого підозрілого.
— Слухай, Денисе, ти завважив слово «рейдер»? — вони наближалися до знака R на стіні над сходами.
— А, рейдер. Звичайно! — Бухов позирнув на знак. — І тут R.
— Чи не означає «рейдер»?
— Очевидно.
— Наче рейтар[1].
— Еге, схоже, але рейдер має інший смисл, не пам’ятаю лише який, — зізнався слідчий.
— Щось, мабуть, пов’язане з рейдами.
— Здається, корінь один, — погодився Денис.
— А тепер — до Біронського Ігоря, — сказав слідчий. — Гм, Бірон… Ти не забув, Євгене, Бірона[2]?
— Хе, я з історії мав п’ятірку.
До будинку № 24, де жив Біронський, метрів сто. Він теж п’ятиповерховий. Між іншим, три будинки утворювали літеру С зі спільним двором, що прилягав до дубового гаю. Звичайно, той гай — зелена оаза — велика розрада для мешканців, особливо дітей: мали де розгулятися.
Квартира Біронських знаходилася на другому поверсі. Перше, що їм впало у вічі, невеличкий знак на стіні над сходовим маршем. Точнісінько такий, як у під’їздах Римми Полякової і Шейченка, на їхніх партах у школі. Євген значуще перезирнувся з Денисом. Та літера R, пронизана ламаною блискавкою, починала переслідувати їх.
— І тут він, — буркнув Тополюк.
— Гм, мабуть, таки своєрідні мітки трійці, — озвався Бухов.
— Ні, не схоже на зразкових учнів.
Спинилися перед дверима, оббитими коричневим дерматином, з вибагливими візерунками з мідних головок цвяхів. З-за дверей долинала музика.
— Ігорок розважається, — зауважив Бухов. — Не знає про смерть товариша.
— Але ж його магнітофон у Віталія, — сказав Тополюк, натискаючи на кнопку дзвінка.
— Старий магнітофон… Через музику не почує дзвінка. Доведеться гріти кулаком, — і слідчий замірився вдарити у двері.
На диво, клацнув замок. Перед ними стояв щуплий, вузьколиций, чорнявий чоловік з глибокими залисинами в білій майці й простих синіх спортивних штанях. Його ліве око прискалене — наче підморгував їм або лукаво поглядав. Одначе він серйозний, і Євген здогадався, що те примруження від постійного користування лупою, через яку розглядав крихітні механізми годинників. Так, батько Ігоря — Станіслав Андрійович. Він майстер-годинникар в універмазі.
— Ви до Ігоря? — поступився Біронський. — З ДЮСШа? Заходьте.
У коридорі вішалка, дзеркало, на полиці білий телефон. В кімнаті, тісно заставленій меблями, на дивані розгорнута газета «Известия». Мабуть, її читав Біронський-батько до їхнього приходу. Він кивнув на двері за чорною у червоних ружах завісою. Звідти долинала музика.
— Ігорок готується до уроків, — сказав. — А у вас, мабуть, знову змагання? Взагалі, я не проти спорту. Маючи розряд, легше вступити до вузу, — розмірковував балакучий батько. — І міцні кулаки не завадять у житті: доволі розвелося хуліганів.
Біронський відхилив завісу, штовхнув двері. На них дужче накотилася музика — металевий рок. На дерев’яному ліжкові на картатій накидці лежав Ігор, одягнутий в жовту футболку й сині спортивні штани з білими лампасами. На письмовому столі біля вікна грав магнітофон. У книжковій шафі на полицях стояли кубки, на килимі висіли медалі на червоних стрічках. До шпалер приклеєні вирізані з журналів знімки чемпіонів класичної і вільної боротьби, самбо і дзюдо, фотокартки Ігоря, Віталія і Аркадія в борцівських куртках.
1
Рейтар — переважно найманий солдат важкої кавалерії у Західній Європі XVI–XVII ст. та Росії XVII століття.
2
Бірон Ернст Йоганн — граф, герцог Курляндський (з 1737 р.), фаворит імператриці Анни Іоаннівни, творець реакційного режиму біронівщини. Після двірського перевороту 1740 р. заарештований і засланий. Помилуваний імператором Петром III.