Грицько зітхнув, перенісшись уявою у ті далекі, майже безпросвітні дні. І коли він підніс до рота цигарку, я побачив вологу, що набігла йому на очі.
— А як я мріяв про сонце, яке прийде, мов свято, і стане навкруги світло-світло, тепло та радісно, і можна буде вийти надвір та погуляти на зеленій травичці, зовсім не вдягаючись, бо в мене не було чого путящого одягнути! І той весняний радісний день прийшов. Мене зібрали і випустили погуляти. Що то була за радість! Сонце світило так яскраво, що я спочатку нічого, крім сонця, не бачив. Воно було скрізь, сонце було — все. Воно так сяяло і так приємно гріло, що зовсім не хотілося рухатися, а тільки лягти на траву й спати. Потім я пішов по травиці — зеленій-зеленій, що аж на серці було лоскотно. Я йшов тихенько-тихенько, аби не впасти, бо в мене в голові паморочилось. йшов обережно подвір’ям, вкутаним пухнастою зеленою ковдрою; мабуть, мені було гарно й приємно, бо я всміхався. Мене ніхто це чіпав і на мене ніхто не кричав. Я був наодинці з веселим сонцем, що так гріло, наодинці з травою.
Очевидно, Грицько бачив і зараз і траву, ту, що ніжила дитяче око, і сонце, і подвір’я, що простиралося перед ним ширше волі, і усмішку свою, народжену тією волею…
— Раптом я озирнувся й побачив на протилежному боці хлопчика. Був він більший од мене і, певно, набагато дужчий. Він частіше гуляв на подвір’ї і тому був міцніший. Я зупинився: а що, коли він мене поб’є? Адже він сильніший. І ніхто не почує. І я не гулятиму більше на моріжечку, не грітимусь на сонечку. Знову сидітиму в темній холодній комірчині, плакатиму і співатиму своїх сумних пісень. А навколо так радісно, так весело — білі хмари пливуть, сонце сяє! Я дивився на хлопчика. А він стояв нерухомо на зеленому моріжку і дивився на мене. «А що, коли він — такий суворий — зараз повернеться і піде собі геть з двору? — міркував наївно я. — Піде, а я залишусь сам з собою, і хоча весело сяє сонце, але мені ж так давно хотілося мати дружка, якого я любив би дуже-дуже… І от я знову можу лишитися самотнім». Та раптом хлопчик зробив порух до мене, поглянув привітно й усміхнувся…
Допалюючи цигарку, Грицько смоктав її особливо смачно.
— З того часу я плачу і журюся тільки від великого щастя. З того часу я дуже люблю весну. А ще більше — того хлопчика, якого, напевно, колись розшукаю. Може, це ти, Юрку?..
Я не хотів перебивати Грицька. І нічого не відповів.
— А пісні я співаю й зараз, я їх дуже люблю — веселі й жалісливі, я навіть думаю, що вони можуть рятувати світ від будь-якого нещастя…
Грицько замовк, кинув в урну з водою недокурок, а потім раптом різко повернувся до мене:
— Де ж ти, де ти, маленький хлопчику, маленький бог доброти, що міг мене образити, бо був дужчий, та не образив, а зробив моє щастя ще повнішим, яскравішим?
…Я, здається, краще став розуміти Грицька. А ще думаю: людина ніколи не повинна забувати доброти, яку зробили їй інші люди.
У цьому має рацію і моя колишня вчителька.
Цікаво все-таки: тільки подумав про Олю і відразу ж зустрів її. Що це — випадковість чи фатум? Може, природа знає про нас щось таке, чого ми не знаємо, і підводить нас до цієї межі пізнання? Може, вона таки хоче, щоб ми були разом з Олею?
Проводив її на канікули. Сесію вона склала достроково і Новий рік зустріне вдома, в селі.
Домовились побачитись в університеті. О дванадцятій я був у кабінеті журналістики. Лариса Короб передала, щоб я хутко їхав до гуртожитку: мене шукала Оля.
В коридорі гуртожитку хлопці мили підлогу і зустріли мене словами:
— А Білокрилиха вже пішла з чемоданом…
От тобі й на!
Я на таксі — і на вокзал. Знайшов Олю біля кафе. Вона була в червоній в’язаній шапочці з біленькими цятками і в легкому пальтечку.
— Тобі не холодно?
— Я сама холодна. Ти ж знаєш. Мене мороз не бере.
Сіли в кафе під ялинкою.
— Хочеш, складу тобі вірш? — запропонував я знічев’я.
— Ти ще й поет? — звела тонкі брови Оля. — Малюєш, нариси пишеш, вірші.