— Ні, віршів не пишу. Це так, для тебе. Хочеш?
— Яка дівчина не хотіла б, щоб їй присвячували вірші.
— То слухай…
Я почав експромтувати:
— Чи не рано глаголити мінором, Юрію?
Хоча б уже вона не казала цих слів! У них ніби якийсь натяк прозвучав: ніби надія проглянула крізь хмару з майбутніх днів щасливих.
— Пора, — сказав я, глянувши на годинник.
— Пора…
Перон. Потиски рук. Зблиск мінливих розхвильованих очей.
І — більше нічого…
КОНСПЕКТ СЬОМИЙ
Думаю про Олю. За що її люблю? І чому так виходить? У ті хвилини, коли здається, що я не можу без неї дихнути, її нема поруч. А зустрінуся — знову проза. Не знаю, що робити, як поводити себе, що казати.
«Розмова в такому ділі коротка», — повчає іноді нас, юнаків, Іван Лушпенко. І смачно позіхає.
Лушпенкові вже сорок. У нього є сім’я — дитина, дружина, теща. Правда, від сім’ї, точніше від тещі, він утік до гуртожитку.
Невже він ніколи не любив? Чи любив, та вже забув?..
«Віршиками жінок не підманиш. Вони лірики не люблять».
Невже в цих цинічних словах є хоч крапля істини?
Якщо так, то коли він пізнав цю істину?
Мені вже ось-ось стукне двадцять три. А я й досі б’юся над питанням: про що говорять закохані?
У школі теми кохання цуралися вчителі, боялися, аби не розбестити нас. Досвіток, де підлітки проходили ази парубкування, ми вже не застали. З батьками незручно було радитись про це. Та батькам нашим і не до того було: вони працювали, їм вічно ніколилось… А нам уже подобались дівчата. Ми знали — їх треба проводити, наприклад, з гульні додому. Та водночас чули, як у селі дорослі насміхалися над одним неборакою, що довів дівчину до хвіртки, мовчав, мовчав, а тоді знайшовся: «А кури у вас несуться?» З ними, з дівчатами, міркували ми, школярі, треба якось особливо балакати. Не про курей і не про корів. Мабуть, взагалі не про звичайні сільські справи та турботи.
Якось під час літніх канікул у наше село приїхав льотчик. Ми з Василем Закревським знали, що ходить він до фізички, нашої молодої вчительки. Цієї нагоди — підслухати, про що вони балакають наодинці — ми не могли пропустити.
«Операцію» проводили кілька днів. Спочатку вистежили, де вони зустрічаються. Після того як льотчик провів фізичку з клубу, вони стояли коло хвіртки, потім ішли в затінок, на веранду, обплетену диким виноградом, сідали на лаві. Відразу ж за верандою росли малинові кущі. Нам таланило.
Одного вечора залізли в кущі.
Стояла тепла місячна ніч. Місяць висів над вербами, над хатами, наче велике воскове кружало. Десь біля греблі співали дівчата. Було гарно і тривожно. Ми чекали. По нас лазили якісь мурахи, ми подряпали малиновими колючками обличчя, та що ті муки порівняно з наукою, яку мали пізнати!
Сиділи довго. Здавалося — вічність. Згасло попереднє збудження. Стало нудно й сумно.
— Оце полічу до ста і, як не буде, піду додому, — прошепотів я.
— Мені теж набридло, — погодився Василь.
— Раз, два, три…
Не знаю вже, до скількох я долічив, коли Василь раптом сіпнув мене за рукав:
— Ідуть!
На подвір’ї почулися кроки і тиха розмова. У мене засвербіла спина, мабуть, укусила клята комашка, та я не смів навіть ворухнутися.
— А які ж ти листи пишеш! Мені ще ніхто таких не писав, — тихо мовив льотчик, заводячи під руку фізичку на веранду.
— Гарна схованка наша, правда? — сказала фізичка, не підтримавши розмову про листи, і сіла.
— Вузька лава і тверда: нема подушки.
— Соромітник, — незлобливо дорікнула фізичка.
Вони сіли на веранді проти місяця, до нас спинами. Проміння пробивалося крізь виноградний лист, і нам видно було, хоча й не дуже чітко, їхні постаті. Льотчик, поклавши руку їй на плече, поцілував вчительку. Рука льотчика сповзла до грудей жінки — теж нічого не мовила. Та, власне, й льотчик уже нічого не казав. Сиділи, притиснувшись одне до одного, й мовчки цілувались. Потім льотчик похилив учительку на лаву. Промовчала. Знову цілувались. Натомість вони чомусь стали вовтузитись, борюкатись. І вчителька зашепотіла:
— Не треба, Льоню… не треба…
А він лише гарячково повторював її ім’я:
— Лідочко, Лідо…
Вони знову почали цілуватись, вже стоячи біля одвірка.
У мене закрутило в ніздрях. От халепа! Закрив ніс і рот долонею, та вже ж якийсь звук, схожий на собаче харкотіння, вирвався крізь пальці назовні.