— Що це? — насторожилась учителька.
— Мабуть, кіт, — заспокоїв льотчик.
Василь корчився від сміху, а в мене на лобі виступив піт.
— Ну, мені вже пора, — сказала вчителька і на прощання сама поцілувала льотчика.
А льотчик поцілував їй руку.
На тому вони розійшлися.
Скінчилася й наша засідка. Розчаровані та зморені вертали ми додому, згадуючи вже не те, що чули та бачили, а подробиці наших кількагодинних мук: як нас кусали комахи, як ми сиділи, як хотілося чхати, сміятися, перекинутися словом.
Ми були розчаровані. Ми гадали: хто-хто, а вчителька могла б побалакати про щось путнє, про щось таке, чого ми зроду-звіку не чули, а вона… лише цілувалась… Що вже тоді глузувати з того неотесаного парубка, який питав у дівчини про курей.
…Сплив цей епізод, а за ним прийшли рядки Віктора Гюго, прочитані вже студентом в університеті:
Згадую зараз настанови Лушпенка, згадую давню історію свого ходіння по науку любові, вірш Гюго і думаю, що про кохання не розкаже, либонь, ніхто в світі.
Прощайте, пороги рідної хати. Прощайте, вишиті рушники на білих стінах і материні потьмянілі образи на покуті. Спочив чи не спочив удома, а вже знову час у дорогу!.. Попереду життя — неспокійне, тривожне, клопітне… Знаю, в ньому не буде затишку, спокою, та, власне, я й не прагну їх, бо така моя натура і таку обрав собі професію.
Стукотять колеса, б’ють лунко по рейках, як невидимі дзвонарі.
І в душі дзвонять вони. Ні, то не дзвони гудуть. То бринять струни гітари. То гітара і пісня так хвилюють, видзвонюють…
У вагоні ж бо їдуть студенти — повертаються, як і я, з канікул до Славгорода.
Бабине літо… Варя, Оля…
Передосінній смуток природи і остання жіноча любов.
Бабине літо… Сріблясте павутиння в небі й перша сивина на скронях матері…
Південнолиманськ… Білі ромашки на березі Інгулу… Ксеня Андріївна… Павутинки, що ними я так чудувався в дитинстві…
«Бабине літо», — я так назву оповідання про любов Ксені Андріївни. Я повинен про це написати не відкладаючи. Тут знадобиться мені і її розповідь і мої враження від ночі, коли я скиртував солому в селі, тут допоможе й моє ще нерозквітле кохання до Олі…
— Справжня любов можлива тільки до сімнадцяти років, — рішуче наполягав Слободян.
Ми, тобто я, Марко Лопух і Микола, вийшли з бібліотеки, а що завели мову про кохання, то й не дивина: кого з студентів не цікавить ця тема?
— Я маю на увазі, — розвивав свою думку Микола, — любов чисту, романтичну. Згодом же люди вкладають у це поняття інший зміст.
Марко заперечив:
— Людина любить, поки живе і відчуває силу.
— Ти не зрозумів мене. І не можеш зрозуміти…
— Що, я не любив, чи що? — буркнув Марко.
— Ти вийшов з того віку.
— Мені теж було сімнадцять.
— І саме тоді ти полюбив Катрю Поясок? — пустив іронічну стрілу Слободян.
Марко не розсердився. Та й загалом серед студентів не прийнято вибухати гнівом, якщо тебе навіть образили. Треба зуміти проковтнути пілюлю, аби достойно реабілітувати себе, відстояти.
Ні, Катрю Поясок Лопух полюбив згодом. А до того було в Марка, як і в кожного з нас, перше кохання. Ночей дві чи, може, три не спав він, не їв, а все бачив перед собою одну дівчину.
— А на четверту ніч…
Ні, це було не четвертої ночі, а четвертого вечора. Марко зустрів цю дівчину в театрі. Вона глянула, приязно всміхнулася.
— І я побачив, — зізнався Марко в тому, в чому, либонь, нікому ще не зізнавався, — що в неї нема одного зуба. Жах! Любов як рукою зняло…
Ми засміялись.
А Марко:
— У такі роки уява малює більше, ніж нам пропонує дійсність… Ми хочемо бачити своїх коханих ідеально довершеними. А пізніше…
— А пізніше ти цього не хочеш?
— Хочу. Але пізніше любов мужніє, розумнішає…
— Як це — розумнішає? — допитливо наставив свої окуляри на Марка Слободян.
— Ну, ти бачиш, що в дівчини, яка тобі подобається, ніс кривий. «А в кого рівний?» — задаєш собі запитання. Вона негарна. «А ти чим ліпший?» — Марко говорив розважливо і статечно, власне, так, як і належить людині з певним життєвим досвідом.