Нам цей досвід ще був чужий, далекий. І коли Марко, висловивши почасти філософію старого парубка, почасти власну точку зору, сказав:
— Таким чином, ти бачиш: і ніс не актриси, і ноги не балерини… Водночас відзначаєш: попри ті чи інші вади, погляди твоєї подруги сходяться з твоїми. Чого ще треба? Женишся…
Микола спалахнув:
— Женишся на поглядах? Дозвольте, мені така дружина не потрібна.
Перехрестити Марка у свою віру було неможливо.
— Побачимо, яку ти собі кралю візьмеш.
— Кралю чи не кралю, але принаймні таку, на яку не валуватимуть пси. Жінка в журналіста мусить бути вродливою.
— І розумною, — докинув я.
Марко й на те знайшовся:
— Розумних прийнято мати коханок, а жінка…
— Де прийнято? — перебив я.
— У Західній Європі, наприклад. А жінка не повинна витати в хмарах високого неба.
— Чому? — наївно запитав Микола.
— Вона просто щоразу пересолюватиме борщ, — діловито розтлумачив Марко. — Або й зовсім забуватиме його варити.
Ми ще довго теревенили про наших майбутніх наречених.
Ми видивляємо їх з небес, а вони, як відомо, прийдуть із землі.
На вулицях з’явилась квітуча лоза — котики. Сонце розтоплює лід у замерзлих калюжах. З похилих вулиць, узвозів, горбів дзюркотять струмки й струмочки. У них купаються голуби і горобці. Вода, мабуть, дуже холодна.
Птахи обдуваються. Але їх радує весна: воркочуть, цвірінькають, обтрушуються, чистять пір’я…
Дивитися б на них та й самому радіти. А треба готуватися до семінарів!
Зайшов у читальню. Щойно взяв книги й сів за стіл, як до мене тихо підступила Варя Ремез:
— Побалакаємо?
— Побалакаємо.
Вийшли в коридор. Вона знову почала відкривати найзаповітніше:
— Чому я не зовсім вірю Віталію, чому? Може, це не справжня любов? Чи навпаки — дуже справжня? Я не можу спокійно сидіти, коли він говорить з якою-небудь дівчиною.
— Ревнуєш?
— Навіть більше… Ось почали записуватись на переддипломну практику. Ляля Сімороз набивається з ним у Крим. І каже: «Квитки Вітя візьме». Дівчата язиками плещуть: «Як ти терпиш таке? Чому сама з ним не їдеш?»
— А справді — чому?
— Ну, знаєш, це вже буде з мого боку чіпляння на шию. Хлопці не люблять такого.
— Облиш свої сумніви, — намагався я заспокоїти дівчину, та це мало діяло.
— А він каже: доведи свою любов. Я ж дужче, як люблю, не можу…
— Усе про те ж?
— Так.
Вона помовчала.
— Іноді я готова на все. Може, тоді й обов’язок якийсь виник би в мене перед ним, і в нього — переді мною… Водночас може настати одноманітність, правда?
— Ти по-своєму маєш рацію.
— Правда? — шукала рятівної соломинки Варя.
— У Роллана я читав, що чоловіки добиваються своєї зверхності в жінок, беруть їх, а після докоряють у зраді.
— Чому ж так?
На це я не знав, що відповісти.
Мені доручили написати репортаж із художнього інституту. Точніше — про одного художника, викладача інституту, відомого майстра живопису.
Розшукав його в інститутській майстерні. Він чимось схожий на Сар’яна, либонь, сивою гривою волосся — сидів за мольбертом і писав натурницю. Робив, як пояснив опісля, вправи з відтворенням кольору живого тіла. Натурниця стояла за лаштунком, на узвишші, в чому мати народила. Я позадкував до дверей. Художник жестом запросив сідати.
Мені незручно було звести очі на натуру, хоча, зізнатися, дуже кортіло. Я розмовляв з художником, а все ж грішним ділом спідлоба зиркнув на дівчину. Стояла вона боком, круто вигнувши шию Нефертіті й молоді звабні стегна. Раптом Нефертіті повернула голову, осміхнулась:
— Привіт, Юрію!
Я мало не зомлів: Ляля Сімороз! Наша Ляля!
— На сьогодні досить, — художник почав витирати пензлі.
Ляля, шарудячи платтям, зодяглася. Я теж заквапився.
— Ти до університету? — спитала Ляля.
— Так.
— Почекай. Підемо разом.
Усю дорогу я боявся глянути в Лялині очі, а вона хоча б тобі що: неугавно щебетала, пустувала, сміялась. Правда, коли ми вже розходились, попросила:
— Не кажи на курсі, що мене бачив, добре?
— Добре.
— Розумієш, стипендія…
— А скільки тобі платять? — узяла своє цікавість.
— Карбованець за годину.
«Ляля — не Варя»,— подумав я.
Віталій Гайдук із сестрою Валею збирали гроші: Валя — із зарплати, Вітя — з незначних гонорарів. А мати продала порося, привезла їм свою виручку й каже:
— Купіть собі, діти, щось путнє. Ви ж у місті живете.