— Добре, мамо, — погодились вони. — Ходімо в універмаг.
Повели стару, набрали бостону, доклавши свої заощадження, і кажуть:
— Це вам, мамо… Зносіть за життя хоч один гарний та дорогий костюм.
Стара — в сльози, радісно їй зробилося за дітей. Бостон…
Була і в мене з ним історія.
Приїхав я поступати до університету в рубчиковому костюмчику. Та й пошив його сільський кравець-самоучка не дуже доладно. Зразу, мабуть, було помітно, що я — селюк.
А зі мною в кімнаті жили Кирило Рак, Микола Аргат і Сашко Гальопа. Аргат і Рак — корінні городяни, у них одяг з дорогого краму. Гальопа вже працював, отже, міг теж купити костюм фабричної марки. Серед них я, певно, мав вигляд білої ворони. Рак, Аргат і я склали екзамени на «відмінно» і роз’їжджалися по домівках. Лишався Гальопа: він не добрав бала, і право його на студентство ще не вирішилось. На кілька днів затримався в Славгороді також Аргат. Першим розпрощався з хлопцями до осені я.
Якось Аргат приходить з байдиків і каже:
— Бачив Білокрила, йшов по централці в бостоновому костюмі з розфуфиреними дівицями. Навіть не привітався.
— Та ну? — одразу ж повірив Гальопа, але ще з певною часткою сумніву.
— Кажу ж!
— Ач, яка сволота! А на екзамени натяг парусину. Біднячком прикидався. Підлота!
Аргат так і не зізнався в жарті.
Дома мене турбувала доля Гальопи. Написав йому листа: як твої, мовляв, справи, зарахували чи ні? Відповіді не одержав.
Згодом, уже в колгоспі, на збиранні кукурудзи, Аргат розказав про свій фокус.
Та Гальопа, здається, й тепер вірить, що я ішов після екзаменів по центральній вулиці Славгорода в бостоні. І що я, можливо, маю ще й дачу, власну машину, ощадкнижку з кругленькою сумою заощаджень, бо чого б це мене кликали Дачником?
Учора я з Гайдуком і Охмарбаєм був у театрі. Повернувся пізно і сьогодні запізнився на першу лекцію.
Після півпари вибіг захеканий, наче за ним хтось гнався, Гальопа:
— Негайно роби «блискавку»! Відтепер ми щодня повідомлятимемо про тих, хто запізнюється.
Озираючись, наче злодій, він вийняв з алфавітної книжечки список штрафників. Потім обмовився:
— Стій…
Забрав назад, викреслив моє прізвище і знову:
— Дій!
На другій півпарі я скрутив з паперу паличку (пензля під руками і фарб не знайшлося) і написав синьою тушшю: «Сьогодні запізнилися!» Серед інших поставив і своє прізвище.
А внизу намалював смішну пику, схожу на Гальопину.
Похмуро, але тепло. Морозу вночі не було. Під ногами мокротеча…
У Засупоївці зараз рівчаками несуться дзюркотливі потоки. Особливо на нашій вулиці — прямо зі степу, на дорогу. Біля материної хати вже, мабуть, зібралося ціле море. Воно щовесни збирається. Без гумових чобіт не пройти навіть до колодязя. З «моря» вода витікає канавою у береги. І теж шумує, реве, дзюркоче…
Я любив слухати гомін прибутних вод — весняних рівчаків. За їхніми голосами вчувалися голоси пташок — горобців, синичок, шпаків, перші дзвони жайворонка… А ще згодом, коли вже парувала земля — батько тоді порався на подвір’ї, а мене садив під загатою грітися на сонці,— я чекав з неба курликання. З прильотом журавлів у мене мало з’явитися чимало товаришів. Ми босі бігатимемо по зеленому вигоні, гратимемо в цурки, в м’яча…
Я все частіше і частіше поглядав угору. Я жадав зустрічі з товаришами.
За помитими вікнами — сонячно, світло.
За вікнами — весна.
А ми сидимо в читальні й зубримо дати, хронологію газет, альманахів, журналів…
Душа ж рветься на подвір’я, де перше тепло вигріває землю і дерева, де сонце, світло, де весна!..
У кого з нас, студентів, щаслива любов?
Сьогодні довідався, що Дем’ян Цап-Цапенко всі ці роки кохав… Варю Ремез.
— Він чекав, коли ми з Вітею посваримося остаточно, і тоді накладе лапу він..
Варя говорила про нього недобре. Як про підступника.
— Не дурій!..
— Чесне слово. Я зрозуміла давно. А вчора дійшло до ультиматуму. І я не буду мовчати!
— Якого ультиматуму?
— Поставив його Цап-Цапенко: якщо не ходитиму з ним, покине університет. Сьогодні відмовився складати політекономію. — Тепер я знаю, — мовила ображено Варя, — хто написав мені тоді, в Південнолиманську, анонімку.
— Невже?..
— Це його робота!
От уже справедливо: чим далі в ліс, тим більше дров.
Чим ближче до випуску, тим частіше різні несподіванки та сюрпризи.
І трапляються досить неприємні.
…А втім, є й приємні. Як є, видно, й щаслива любов.
У суботу ми гуляли на весіллі в Лариси Короб. Вийшла вона заміж за фізика, ліквідувавши, як висловився секретар парткому Береговий, проблему: лірики чи фізики?..