— Чому тільки на півдні? Є дані, що довгожителів не менше в Якутії, на Сахаліні…
І завертілось, закрутилось…
— Прожити б тисячу літ, га?
— Ні, тисячу — багато. Хоча б двісті.
— Сто п’ятдесят!
— Сто.
— А то справді: яке коротке людське життя порівняно з віком світу.
— Це — мить.
— Менше миті.
І зблисне в когось сльоза, і полинуть в невідомості думки юнацькі…
— Людство, людина не завжди мешкатимуть на Землі. Як просто сказано. Та треба ж було бачити крізь століття, щоб так висловитись! Який розум мав Ціолковський! І це — людина майже без освіти!..
— Є гіпотеза, що на Марсі…
— Яблуні цвістимуть?
— Цвіли. І їхній аромат вдихали живі істоти. Проте вони покинули Марс, оскільки життя там умирало. Прилітали й на землю, але тут життя лише зароджувалося. І марсіяни подалися на інші, розвинуті планети…
— А Марс ближче до Сонця, ніж Земля, чи далі?
— Далі.
— Тоді справді Земля, може, ще пашіла вогнем, а Марс уже холонув. Там раніше виникло життя.
— Життя. Кажуть, воно — вічне. Та всьому настає кінець. Людям, деревам, хмарам, дощам…
— А Сонцю?
— Сонцю теж настане.
— Та ну!
— Теж!.. Пройдуть мільярди чи трильярди років, і воно погасне.
— Як лампочка в нашому коридорі?
— Як лампочка… Сонце згасне. Та перед тим стане в сто раз розпеченіше, ніж зараз. Вода кипітиме в океанах!
Це вступає в розмову Вілен Кобзар.
— І підсмажить одного з нащадків Вілена, — пробує перевернути все на свій лад Мусік. — Як шкварку! Тільки засичить…
У захваті мрії Кобзар не підтримує іронічного Мусіка.
— Ні, не підсмажить, — заперечує він. — Мій нащадок переселиться на іншу планету.
— Перспектива незаздрісна, — розчаровано свисне ще хтось.
— Ти неоригінальний! — заперечить і цьому скептикові Вілен. І процитує якийсь науковий трактат. — Подібні перспективи можуть викликати жах, схожий на той, з котрим наші предки позирали на грізні простори світових океанів. Люди, що створили нашу цивілізацію, зуміли переплисти океани і подолати свій страх. Якби ми не змогли витримати подібного випробування, це означало б, що людство ступило на шлях деградації.
…Умруть ріки і моря, океани, ліси, долини і гори, міста і села, та людина не вмре, не загине! Покине все, щоб вижити, щоб жити! Бо все смертне у світі, а людина, її дух, воля, руки, діло — ні! Вона покине навіть Землю, доведену нею до найвищого ступеню досконалості, щоб десь там, на закинутій між зорями планеті, почати все спочатку.
Як це незбагненно і як прекрасно!
Очі палахкотять, серця завмирають…
— Я знаю, що смертний і перехідний, — повторить слова Птоломея все той же мудрець Вілен Кобзар, — але, коли я досліджую спіралі руху зірок, я вже не торкаюся ногами землі, але засідаю із самим Зевсом.
Отак триває годину, другу…
Студенти дискутують, студенти мріють.
КОНСПЕКТ ВОСЬМИЙ
Цвітуть вишні, скоро розів’ється бузок.
Їхав у відрядження і згадував свого батька. Він передплачував багато газет, уважно перечитував, старанно підшивав. І страшенно не любив, коли хто рвав їх на цигарки або брав загортати сало, оселедці. Наче знав, що синові доведеться сповна відчути на своїй шкурі журналістську працю.
У відрядженні вперше зблизька побачив волинські пейзажі. Соснові бори, сади, повиті імлою. Зелені жита, ліси, озера… Квіти і трави на широких луках.
Снився дивний сон. Ніби нас із завідуючим відділом викликає редактор і звертається до мене особисто:
— Над чим працюєте?
— Я даю йому простір, — випередив запобігливо завідуючий. — Над чим хоче…
Намірився було відповісти, що збираюсь написати про попа, а редактор:
— Їдьте до голови колгоспу і зробіть хороший нарис. Та поводьте себе як належить. Запрошуватимуть обідати — не відмовляйтесь.
Прокинувся і посміхнувся: редакційні будні вже, як сіль, в’їлися в душу.
Але до чого обід? Ага, здається, відгадав: відгомін Прохоренкової оповідки. Розказував він. як їздив колись у Каховку писати про екскаваторника, а фактів — хоч плач — не міг узяти. І людина той екскаваторник хороша, і працівник чудовий, а на слово — скнара. Зажурився Прохоренко: відрядження зривається. А поруч, у сусідньому номері, жив Олександр Довженко — збирав матеріал для «Поеми про море».
«Чого журитесь?» — спитав Довженко.
«Та, — знітився Прохоренко, — герой не розкривається».
«А де ви з ним розмовляли?»